Выбрать главу

Глушили хлопці вибухівкою рибу у ставах і не раз ставали жертвами.

У серпні нальоти німецьких бомбардувальників припинилися, 1 вересня пішов у школу. До війни я навчався в 1 і 2 класах СШ №2, а тепер вирішив записатися в 5 клас СШ № 1 — туди пішли друзі.

Величний будинок школи, колишньої дореволюційної гімназії, стояв у згарищі, чорне вороння кружляло над стінами (перше враження, коли підійшов до школи).

Вхідні двері були замуровані, вікна першого поверху закладені цеглою, деякі забиті дошками. Заняття проходили в кімнатах флігеля. Під час великої перерви, інколи після уроків пробиралися таки в зруйноване приміщення, збирали якісь черепки, підіймалися по сходах, що трималися лише на одній рейці, на другий поверх, а старші хлопці лазили зверху по стінах.

В одному з коридорів першого поверху старшокласники заклали до половини вікна цеглою, зробили актовий зал, обладнали сцену, завішували її принесеними з дому фланелевими одіялами на час вистав і концертів.

Запам’ятався виступ професійного лялькового театру, який приїхав з якогось великого міста. Серед дійових осіб був і Гітлер, і Гебель, і Ріббетроп. Це щось було незвичайне, реготали до сліз. Потекли дні і місяці першого навчального року після звільнення міста.

Минула холодна і голодна зима. Відсвяткували 1 травня, а коли прийшли 9 травня, директор школи повідомив, що всі йдемо знову на демонстрацію — свято Перемоги!

Михайло Чорний

Народився в с. Мала Жмеринка в 1933 році в родині робітника залізничного транспорту. Після закінчення середньої школи поступив в Київський педагогічний інститут, провчився рік, залишив його і вступив в Одеське художнє училище, після закінчення якого вступив до Київського художнього інституту, закінчив аспірантуру, живе і працює в м. Вінниця, учасник багатьох художніх виставок у м. Вінниця, Київ, Львів. Заслужений художник України.

Кажуть: «Життя прожити — не поле перейти». Хто переходив його навіть у черевиках, той знає, що це нелегко, коли воно довге, з пагорбами й видолинками, переоране...

А коли йти по полю босоніж, по стерні? Діти й молоді люди тепер не ходять і не відчувають животворного тепла землі, не бачать сріблястих крапель росяних, рідко чують небесний спів жайворонка...

Моє покоління вступило в пору надвечір’я. Майбутнього для нас не буде, а минуле все частіше згадується довгими безсонними ночами. І здається інколи, що все те було зовсім недавно. Коли не болять старі кістки, відчуваємо себе дітьми, молодими, дужими. А повернешся на інший бік і відчуваєш тягар років, пережиті болі. Роки босоногого дитинства співпали з роками лихоліття війни.

Довгими здавалися зимові дні з сухими морозами, північними вітрами, які не давали малечі вийти з хати. Мені батько дав старі валянки, обшиті «чунями» — карбованою гумою з автомобільної камери.

Чоловік він був здоровий на зріст, взуття носив 43 розміру, а мені потрібен був 34. Та я був щасливий — не мерзли мої з дитинства хворі ноженята.

На Якимовій гірці збиралася малеча зі всієї Березини. І на кожному з них — обноски з дорослих — фуфайки, які ледве зберегли залишки первісної назви, латані — перелатані нитками різних кольорів невмілими руками нових власників. На саморобних санчатах злітали в небо з штучного трампліну, приземлялися аж біля криниці Григора Письменного (а прозвали його так за гарну каліграфію, він ще в царській армії був писарем, а після революції односельцям писав до сільради прохання, довідки, заяви).

Вже й місяць зійшов, освітив темну долину з невеличкою річечкою, вкриту льодом. Пора й додому, але дуже захотілося зробити прощальний політ. Піднявся на вершину гори, осідлав санчата, вчепився голими рученятами за їх боківні і полетів вниз, за мить приземлився перед якоюсь постаттю, не встиг затормозити слизькими валянками, збив її з ніг, санчата перевернулися, накрили мене, а невідомий ще й притис до обмерзлої землі...

Коли отямився, почув брудну лайку, хотів піднятися, і в ту ж мить невідомий оперезав мою спину гумовим кийком, на кінці якого була ще й металева закрутка, а потім ще й періщив мене по спині. Фуфайка трохи захищала, але біль з кожним ударом ставав дошкульнішим. На щастя, дві жіночки йшли по воду, кинулися з коромислом на поліцая, відбили мою душу від загибелі. Румун — поліцейський ще довго лаявся, кілька разів вдарив кийком по моїх санчатах, зганяючи злість, погрозився молодицям і пішов геть. А я з сусідками пішов додому, роздумуючи, як-то розказати батькові про прикру пригоду.

На подвір’ї Рябко гавкав, рвався в сторону садка, туди направився й батько, а я шмигнув у хату, забрався межи груби й миттю заснув.

Проснувся вранці, почув говір батька, визирнув. Біля столу сидів якийсь чоловік у фуфайці, батько пригощав його чим мав, тихо розмовляли.

Я не ворушився, прислухався до їх розмови. Коли розвиднілося, впізнав дядька, Івана Чорного. До війни він працював на залізниці, носив велику валізу з прапорцями і ліхтарями. З заздрістю дивився я на ту залізну валізу, хотілося хоч хвилинку поносити її на плечі, нап’ясти його кашкета в мазуті на свою голову.

Дядько Іван рано залишився без матері, а мачуха його не любила, за якусь провину його, сонного, стала бити, з переляку він почав заїкатися. Через те його й до армії не взяли, а за сварку й побиття міліціонера його осудили, строк відбував у Золотоноші на Черкащині.

Після звільнення він познайомився з молодицею в селі Гуляйки, у неї й залишився жити. Коли ж прийшла війна, подався до Чорного лісу, до партизанів. Від командира отримав завдання пробратися до Жмеринки, з місцевими підпільниками організувати аварію на електростанції, позбавити світла на кілька годин важливий залізничний вузол. Про все те дізнався уже після війни, а в ту ніч Іван Чорний, поговоривши з батьком, непомітно зник. Про його долю я дізнався, коли став студентом Одеського художнього училища. Влітку здійснив незабутню подорож до села Гуляйки, де поселився дядько після війни.

Вранці відшукав його садибу, побачив на подвір’ї немолодого, кремезного чолов’ягу, який розмовляв з односельцем Петром, вибачаючись, що не може поїхати на цегельний завод. Протираючи заспані очі, вперто роздивлявся моє обличчя, не міг второпати, чи то сон продовжується, чи то правда, що перед ним я, його племінник, патлатий, з коробкою — етюдником за плечима, у білій вишитій сорочці. Адже вічність пройшла з останньої розлуки з рідним селом, першою дружиною, братом, мною, тоді підлітком. За столом пили «бурякову юшку», я розповідав про село, родичів, живих і мертвих, він слухав, втирав вузлуватими кулаками сльози, що текли по зчорнілому зморшкуватому обличчі, і все питав, питав...

Не прощаючись, пішов на завод, його дружина провела мене до шляху, попрохала молодого колгоспного шофера підкинути до Черкас. То була остання зустріч з Іваном Чорним, невдовзі дізнався, що він захворів і помер в Гуляйках, а в день його похорону в Малій Жмеринці грала музика в хаті, де колись він жив з першою дружиною, — то женився його син Володимир, якого він ніколи не бачив дорослим.

Коли звільнили наше село від окупантів, якийсь російський солдатик кинув фразу: «Украинцы пожирнели при фашистах». На все життя запам’яталося, як ми «жирували». Колгосп окупанти зберегли. Деякі з колишніх активістів колгоспного руху з перших днів окупації почали сумлінно служити новій владі. Не варто називати їх імена: вони відійшли у небуття, а діти та онуки їх ще живі. В жнива поля вкривалися полукіпками. Після дощу їх розкидали для просихання, для цієї роботи залучали й дітей, ми охоче працювали, бо на обід давали пісний борщ і ріденьку кашу, а під розкиданими снопами ми збирали колоски, зерно з землею, кидали в торбу за плечима, вдома промивали, сушили, терли на жорнах, пекли смачні паляниці.

Восени жінки у полі чистили цукрові буряки, складали у мірила на зиму, а ми їм допомагали. З маминої старої спідниці я зробив мішечок, зав’язавши з одного кінця мотузком. Тітка Марія кинула в нього 4 буряки, прикрила бурячинням. Непомітно треба було перебігти поле до цвинтаря, а там уже й село близько. Та на біду показався на прудкому коні староста, вгледів мене з торбиною й кинувся навперейми. Кинувши здобич, я метнувся до Вовчого яру, та раптом відчув, як оперезав мене, наче кип’ятком ошпарив, довгим арапником ревнитель колгоспного добра.