Та доля відвернулася від династії залізничників, я мріяв стати скромним художником, відтворити на своїх полотнах образи дорогих мені людей, взявши в руки плуг своєї долі, орати рідну землю мистецьким пензлем. І я став художником...
Хізяк Василь Станіславович
1929 року народження, робітник ВЧД ст. Жмеринка.
Ветеран праці, працював учнем парового молота, кровельщиком, слюсарем пункту технічного огляду, виховав трьох дітей.
З 1989 р. — пенсіонер, проживає в м. Жмеринка.
«Ясени, ясени, бачу вас, ясени, край дороги...» — лине пісня, слухаю і пригадую дорогу свого босоногого дитинства — Березину в с. Мала Жмеринка. За радянських часів назвали її іменем Петровського та не прижилося воно, як і раніше називають її Березиною. Беріз, правда, мало на ній, а от ясени височать за хатами, вдивляються могутніми кронами у далекі поля, на стару Носковецьку дорогу. В хатині під солом’яною стріхою я народився і пройшли там мої дитячі роки. В зловісному 1937 пішов батько на роботу у місто і не повернувся — заарештували його, як «ворога народу». Єдиною годувальницею багатодітної сім’ї — восьмеро дітей — залишилася мати.
Вмивалася слізьми щодня, йдучи на роботу в колгосп зі старшими, а молодші пасли сусідських корів. Взимку по черзі ходили до школи, бо мали одні черевики.
В 1946 році батька реабілітували, і він з далекого Магадану, де відбував покарання за вину без вини, майже 10 місяців пішки добирався додому, побачив дружину, дітей і незабаром знайшов вічний спокій у рідній землі.
Моє напівсирітське дитинство співпало з тяжкими роками Великої Вітчизняної війни.
В неділю, 22 червня 1941 року, як завжди, погнав корів у поле, а коли пригнав їх на обід, то побачив біля воріт однієї з хат кількох чоловіків, вони палили самокрутки, таємниче про щось розмовляли, від них я й почув оте страшне слово — «війна».
За кілька днів, увечорі, над містом вперше з’явився німецький літак. З висоти нашої Березини було видно, як прожектори ловили його у свої тенета, стріляли гармати, можливо, і підбили його, бо він, скинувши кілька бомб на околицю міста, потягся на захід.
Сільське начальство наказало дорослим жителям рити протитанкові рови поперек шляху на Жмеринку, пішла й мати зі старшим сином Павлом.
В наступні дні односельчани проводжали чоловіків на фронт...
За селом — будівлі порохових складів, зведених ще в дореволюційні часи, коли в місті з’явилось військове містечко; огороджені колючим дротом, біля воріт криниця і будка, в якій завжди стояв патруль з гвинтівкою. Вранці 17 липня, як завжди, мати дала окраєць хліба і кварту молока, взяв батіг, зібрав корів і погнав шляхом у поле. Залишилося позаду село, доходили до складів. І раптом почув гуркіт машин, мотоциклів, що мчали по Носковецькій дорозі на місто.
Зупинилося моє невелике стадо, остовпів і я, побачив як вартовий, жбурнувши гвинтівку в криницю, згинаючись, побіг луговиною до села. Як пізніше дізнався, солдата передягла у цивільне вбрання Соломаха Ірина, вона працювала прибиральницею на складах, добре знала всіх, хто служив там, сховала його в підвальному приміщенні сусідки — Нюнихи. Пережив солдат кілька перших днів окупації, а потім подався у партизани, об’явився вже після війни, мав високе звання офіцера, розповів про своїх спасителів. Почалися довгі дні фашистської окупації.
До пізньої осені я пас корів, а як випав перший сніг, надумав йти до школи — в 4 клас вечірньої школи. Взяв плетений кошик, кинув огризок олівця і якийсь зошит, як стемніло, пішов вчитися. Школа — звичайна сільська хата, клас досить просторий, чорні дерев’яні парти. Сів поряд з гарненькою дівчинкою — Ніною Ксьонзик.
Пройшов тиждень. Мати і старші брати ходили на роботу в колгосп, а я щодня порався біля хати, увечорі з задоволенням йшов до школи з невиконаними домашніми завданнями. Викликав до дошки «Чорногуз» Ніну, вона впевнено відповідала, гарно писала, він схвально хитав головою, а я дивився на її чепурненьку постать та біле личко. Дійшла черга і до мене.
Не второпав, про що запитав мене Володимир Іванович, стояв мовчки. Почекав він ще хвилинку, а потім наказав покласти на його стіл праву руку долонею догори. Не розуміючи, для чого то, виконав наказ і не спам’ятався, як він грубою дерев’яною лінійкою обпік, наче окропом, мої пальці. Клас принишк, зойкнула Ніна, а я прожогом кинувся до парти, схватив свій кошик і за двері. Так скінчилося моє навчання. Якби не ця пригода, можливо, і закінчив би я початкову школу. А втім — хто зна?
Пішла старша сестра працювати на залізницю. Багатьом працівникам залізниці нова влада видавала взуття — липові довбанки. Коли працівники йшли до праці, чути було на другому кінці села. Отримавши нові, Ганя передала мені уже вичовгані. Одягнув я стару фуфайчину, підперезався мотузком, кинув у торбину солдатський котелок і, з надією на вдачу, подався на залізницю. Мета — вкрасти на вугільному складі трохи вугілля — буде чим нагріти хату. Біля гірки з вугіллям — румунський солдат з гвинтівкою. Як підступитися? Нагодився бувалий ровесник, надоумив: дати «марчі» патрулю. А де ж їх взяти? Спочатку треба-таки вкрасти вугілля, комусь з населення продати, а потім вже звертатися до вартового з вигідною для нього пропозицією. На перший раз вдалося, а потім діяв так, як навчив товариш.
Патруль, взявши марку, йшов в протилежну сторону повільно, а я швиденько кидав грудки вугілля в торбину і йшов геть. Половину продавав, другу ніс додому.
Коли на колії стояв потяг з солдатами, яких відправляли на фронт, підходив до них, наставляв свій котелок і «по-німецьки» канючив: «Гіб мір ессен».
Одні гнали, інші викидали зі своїх котелків густу жирну кашу і я, щасливий, повертався додому. Мати висипала принесене мною у великий баняк, додавала картоплі — була гарна вечеря для всіх.
По дрова ходив у Бугів ліс. Був похмурий осінній день 1942 року, пролітав сніг. Швиденько назбирав хмизу, зв’язав, вибив ще гарного трухлявого пенька, подумав: як то доперти його додому? Почув гуркіт машини, придивився: від траси вздовж лісу їхав чорний воронок — крита машина. Зупинилася, з кабіни вийшов німецький офіцер, розчинилися задні двері, вискочили кілька солдатів, а за ними — люди в цивільному, на рукавах у кожного з них була біла пов’язка з шестикутною зіркою. Я вже знав — то євреї. «Шнель, шнель!» — гаркнув німець. Викинули з машини лопати. Офіцер наказав копати у видолинку яму. Причаївшись за кущем глоду, я дивився на те, що відбувалося. Довгенько рили землю, замерзли руки, задубіли ноги, а я все стояв і дивився, що ж буде далі.
Щось гаркнув по-своєму офіцер, солдати підняли до пліч автомати, направили на приречених, почався жахливий лемент, тріск автоматної черги і все скінчилося. Зіпхнули вбитих у траншею, засипали землею. Долетів запах запалених цигарок, сіли солдати в машину, офіцер — в кабіну, сповзла у долину, розвернулася і подалася нагору, до траси Жмеринка — Станіславчик. Озирнувшись, завдав в’язку на плечі, пня залишив, пішов я дорогою до села. Трусила пропасниця, чи то виходив страх, чи холод, ледве добрався до хати, кинув в’язанку біля хати, відмовився від вечері, поліз на лежанку, накрився старим простирадлом, якийсь час лежав з відкритими очима, бачив ліс, страшних людей, чув гуркіт машин і тріскотню кулеметів, а потім провалився у темряву.
Прокинувся вранці, в хаті — пусто. Взяв мотузок і пішов у ліс, наче тягнуло мене щось до місця вчорашньої події. Сніг уже припорошив землю, а страшна могила чомусь була чорною, чи то здалося мені, чи й насправді вона «дихала».
З пустими руками повернувся додому. На порозі зустріла мати, глянувши на мене, занепокоєно запитала, що зі мною сталося. Захлинаючись словами, розповів, що бачив учора. Моє хвилювання передалося і їй, розширеними очима дивилася на мене, а потім спересердя мовила: «Носить тебе нечиста сила скрізь!».
Заходили до нас румунські вояки, вимагали яйця, сало, хотіли забрати якось фланелеве одіяло, та мати вблагала, залишили. Оженився Павло, пішов у прийми. В жнива 1943 року мати брала всіх нас на роботу в колгосп, кожен щось там робив, на обід давали борщ і кашу, я відтягав линку під час обмолоту пшениці.