Настали різдвяні свята 1944 року. Дванадцяти страв не було, але була кутя, засолоджена юшкою з цукрових буряків, вареники з капустою, млинці та узвар, теж з цукровими буряками. Під час вечері почули гарматні постріли десь за містом, спалахи вогню. Вдень по селу пішли чутки про те, що радянські танки прорвалися під Жуківцями, але були відбиті німцями, екіпаж загинув, чув, що врятувався один танкіст — В’югін, добрався до своєї частини, після війни приїжджав у село, дякував людям, що допомогли йому в страшну годину. Ще два місяці були окупанти. Румунські вояки щезли, місто і залізниця була в руках німців. На початку березня якось пішов за дровами у Хребетець — лісок за пороховими складами. На узліссі побачив худющу і кульгаву кобилу — на стегні у неї була рана. Підійшов до неї, вона довірливо потяглася до моїх рук, накинув на шию мотузку, повів додому з думкою: відгодую, будемо весною орати город.
Мати, брати і сестри зраділи, всі діставали десь трохи сіна, соломи, буряків, мати горілкою промивала рану, чимось засипала, і рана почала гоїтись. Тричі на день я її поїв, відрами на коромислі носив воду від Чаплів, з долини, що тяглася аж до порохових складів.
Вранці 16 чи 17 березня, взявши відра, пішов по воду. Спустився з гори і почув кулеметні черги, глухі гарматні постріли. «Це десь далеко від нас, біля заготзерно», — подумав. Коли повернувся, біля нашої хвіртки стояла молода сусідка з матір’ю, розповіла, що в одному з приміщень порохових складів повно зерна, вже люди ходили, охорони — ніякої, запропонувала і мені йти з нею, я погодився, але мати протестувала: яке зерно, он чути стрілянину, треба ховатися. Та я настояв на своєму: кобилі потрібне зерно. Домовились: мати з молодшими дітьми піде до Заячихи — її хата в центрі села, міцна, під нею льох, коли я повернуся — прийду туди ж.
У сусідки був наймит, мій ровесник, єврей, він втік з гетто, а вона видавала його за свого родича, сироту. Взявши мішки, направились до порохових складів. Дійшли до Черемховських, на перехресті біля їх хати побачили двох дядьків у фуфайках, на шапках у них були червоні зірки, на плечі у одного — планшет і в руках бінокль.
— Йди-но, синку, сюди, — покликав він.
Зайшли у двір, другий приніс драбину, приставив до хати, перший наказав лізти по солом’яній покрівлі до самого комина, дав свій бінокль, наказав добре роздивитися, що діється у місті біля вокзалу, на залізниці. Наказав дуже не висовуватися з-за комина. Було похмуро, спочатку я нічого не бачив, а потім все ж розгледів біля локомотивного депо і станцією метушню, дим, спалахи вогню, стрілянину чули всі. Наказав дядько злазити, а не хотілося. Та наказ є наказ, зліз, розповів, як умів, про все, що бачив. Пішли дядьки в хату, а ми попрямували до складів. Ніде — нікого, зазирнули у відчинені двері одного з сараїв і побачили, що він був засипаний пшеницею. Набрали ми свої мішки, хотілося якнайбільше, та не під силу. Вже виходили, коли під’їхав на коні якийсь чоловік в накидці на плечах — як у Чапаєва, якого бачив ще до війни у кіно. Він зіскочив з коня, прив’язав його до ручки дверей, запитав, що ми робимо тут. Завдав мішок на плечі Вірі, а нам наказав йти за ним. Неохоче висипали ми зі своїх мішків зерно, пішли. Зайшли за стіну великого ангару, незнайомий поставив перед нами завдання: дійти до переїзду біля заготзерна, тютюнової фабрики, міського кладовища, все розвідати і доповісти йому, йти поодинці. Попередив — не тікати, бо знайде і «пришиє».
Дядечко серйозний, на вітер слів не кидає. Пішли ми разом по дорозі, звернув я в одну сторону, він у другу. Посипав мокрий сніг з дощем, гукнув я товариша, щоб почекав мене. Зробив з мішків «ворки», накрили ними голови і плечі і знову розійшлися.
Добрався до заготзерна. Під стіною лежав вбитий німецький солдат, живих — ні душі. Щось горіло в іншому кінці зерносховища, стелився їдкий дим. Зазирнув ще в одні двері і побачив, що приміщення було заставлене ящиками, в яких були напої. Почув чиїсь несміливі кроки, оглянувся — аж то мій напарник, йому зрадів, сам став навпочіпки, наказав йому стати на плечі, дістати з верхнього ящика кілька пляшок. Наклейки німецькою мовою, що в них — невідомо, прийшлося відбити горловину однієї з них, покуштували — щось солодке, смачне і міцне.
Поклали по кілька пляшок в мішки, манівцями попрямували до складів. Біля рову лежав німецький карабін з розтрощеним прикладом. «Не біда, — подумав, — приклад можна й самому зробити, аби стріляв...»
На домовленому місці нас уже чекав розвідник. Я доповів про все, що бачив, похвалив він нас, я дав йому дві пляшки, він засміявся і пішов до воріт ангару.
Повернувся я додому пізно ввечері, розповів про пригоду матері, дістав пляшки, одну відкрив, почастував смачним напоєм всіх домочадців.
Вранці зібрав хлопців з Березини, попрямували за хмільною здобиччю. Похід був вдалий, то було напередодні справжніх боїв за Жмеринку.
Зранку наступного дня наші солдати почали рити окопи за селом, з’явилися німецькі літаки, почали бомбити, не вщухала стрілянина, мати наказала всім лізти в льох, спустила туди відро з водою, накрила лядою. В темряві ми відчували, як двиготіла земля, гул літаків, розриви бомб і снарядів. Як довго те все тривало і не пам’ятаю, а вранці мати підняла ляду, наказала вилазити. В хаті і в дворі були уже наші солдати в бушлатах, на плечах — погони. Офіцер наказав всім дорослим, підліткам взяти міцні дрючки, ряднини, йти за ним за порохові склади у поле.
Земля там була переорана, стояли якісь машини, гармати, серед них — поранені і мертві солдати, наші і німецькі.
В хаті Мосатюка Артема розмістився військовий шпиталь. До нього наказали зносити поранених, наших мертвих несли у вириту могилу на території тютюнової фабрики, німецьких солдат закопували під лісом.
До 10-річчя Перемоги останки радянських воїнів перенесли у братську могилу під Леляки.
Закінчилася війна, мені виповнилося 16 років і пішов я працювати у вагонне депо. Коли призвали в армію, направили в школу водіїв. Документів про освіту не було, то я й написав в анкеті — 4 класи. Трохи збрехав, але виправдав ту невеличку брехню сумлінною службою. До 55 річниці Перемоги керівництво військової частини надіслало мені поздоровлення, не забули старого.
Служив я в мирний час (1949-1952 рр,), та все ж був тяжко поранений, прострелив ненароком товариш. Замолоду забував про рану, а на старість нагадує вона про себе, особливо на зміну погоди.
Безсонними ночами пригадую босоноге дитинство, людей і події минулих років.
Влітку збираю лікарські рослини біля Бугового лісу, навідую безіменну могилу — ніхто про неї не знає, — дивлюсь на ледь помітний пагорбок землі і здається, як і тоді, що він «дихає».
Леонтович Людмила Євстахіївна
1927 року народження, культпрацівник.
В 1946 р. закінчила Жмеринську залізничну школу № 18 (тепер НЗ №5), в 1949 р. — Львівський культурно-просвітницький технікум, була направлена на роботу в м. Кам’янка — Бурська, працювала в різних бібліотеках, повернувшись у рідне місто в 1959 р, працювала деякий час нормувальницею механічної дистанції, потім в книжковому магазині.
Постійно підтримує зв’язок зі шкільними колективами, розповідає про війну, бачене і пережите. В 2000 році ветерани війни і праці МЧ — 3 вибрали її головою первинної організації.
Для мене, 13 річної дівчинки, недільний ранок 22 червня 1941 року видався чудовим — сонячним, яскравим, радісним.
Мати послала в магазин за хлібом, простояла я в черзі майже до 12 години, а коли повернулася, побачила, що вона сиділа біля столу, опустивши руки, і тихо плакала.
Підвівши на мене очі, повідомила: «Війна... Щойно виступив по радіо В. М. Молотов з заявою про напад фашистської Німеччини на Радянський Союз».
Згодом прийшов брат Вася і сказав, що є наказ учням 9 і 10 класів цілодобово чергувати біля звуковловлювачів, встановлених за рощею Бєлінського. У школах міста з 4 класу всі учні здавали норми БГПО (будь готовий до праці і оборони), а старшокласники вивчали військову справу.