Один із екс-лідерів «ДНР» Ґіркін описав життя тих, хто мешкає на цій території, як «свинарник і бардак», карикатуру на російську олігархічну систему, де люди не мають впливу на вирішення місцевих проблем[666]. Хоча рівень життя в «окремих районах» Донеччини й Луганщини, поза сумнівом, катастрофічно впав у порівнянні з довоєнним періодом, Ґіркін у своїй оцінці оминув той факт, що олігархічна система уже давно існувала на Донбасі, а місцеві жителі як за радянських часів, так і за умов диктату місцевих кримінальних кланів та Партії регіонів, не мали жодного впливу на вирішення життєво важливих питань.
Російські окупанти та маріонетки на Донбасі не гребують грабунком домівок і без того убогих місцевих мешканців. В одному з випадків, звелівши сімейній парі сховатися у підвалі напередодні бою в районі Дебальцева, вони розграбували усе їхнє господарство, забравши подушки, ковдри, газову плиту, плазмовий телевізор і навіть чайники[667]. В анархічному середовищі на Донбасі «будь-яка особа може стати жертвою крадіжки, тортур, заручництвачи страти». В умовах, коли правові норми не діють, російські військові та колаборанти можуть чинити практично будь-які злочини і розраховувати на безкарність[668]. Націоналіст-доброволець з РФ став очевидцем грабежів, крадіжок, розкрадання металобрухту та вбивств, а його досвід стосунків із російськими маріонетками спонукав його назвати їх «бандитами», які приєдналися до руху під проросійськими гаслами виключно заради наживи[669].
Низка повідомлень свідчила про неврівноваженість декого із членів озброєних і споряджених Кремлем військових формувань. Джеймс Шер цитує офіцера російських маріонеток, який сказав: «Переважно у нас тут схиблені»[670]. Місцеві жителі, які приєдналися до окупаційних військ, часто були, за визначенням Бена Джуди, «мстивими невдахами» і «паріями», які постраждали від пострадянських економічних перетворень і життя за «законом джунглів» у 1990-х роках. Ті, хто опинився на периферії суспільства в Росії та на Донбасі, хто належав до його «відсталої та погано поінформованої частини», стали опорою для путінської агресії та її декорацій — «ДНР» і «ЛНР»[671].
У Росії Путіна колишні спортсмени та бойовики на кшталт Васілія Якємєнка, який виріс у спортзалах і серед бандитів підмосковного пролетарського міста Люберці, поповнювали та очолювали прокремлівські молодіжні групи, такі як «Наши» та «Идущие вместе» («Ті, що йдуть разом»)[672]. Якємєнко був одним із тих представників пізньорадянського покоління, які винесли з 1990-х готовність застосовувати насильство, тому виявилися вельми корисними для спецоперацій ФСБ після приходу до влади Путіна. Прикладом використання таких екстремістів властями РФ став Чемпіонат Європи з футболу-2016 у Франції, коли привезені туди російські футбольні хулігани спровокували серію жорстоких і трагічних за наслідками зіткнень з іноземними вболівальниками.
Мотивація тих, хто приєднався до пропутінських молодіжних груп, була подібною до ідеологічних штампів, що їх сповідували російські маріонетки в Україні: вони прагнули боротися з «фашизмом», запобігти нібито експортованим із Заходу революціям та спробам зміни режиму і мали параноїдальний страх перед «іноземними агентами», які буцімто чекали на першу-ліпшу нагоду, аби скористатися слабкістю Росії. На зміну потягу до свободи кінця 1980-х — початку 1990-х років прийшли страх і очікування неминучої катастрофи[673]. Такі почуття частіше давалися взнаки серед націоналістично налаштованих громадян РФ, ніж серед їхніх майбутніх союзників на сході України. Ґіркіна не цікавив споживчий матеріалізм — для нього загарбання Криму, конфлікт на Донбасі та боротьба за «Новоросію» були «шансом Росії помститися за поразку в “холодній війні”»[674].
Націоналізм і ксенофобія, що культивувалися пропагандою Кремля та угруповань «ДНР» і «ЛНР», здобули широку аудиторію серед людей, які почувалися незадоволеними своїм життям, постраждалими і зубожілими внаслідок демонтажу комуністичної системи та постання ринкової економіки[675]. Схожим чином британці, які вважали себе аутсайдерами в соціально-економічному плані, та американські білі робітники, що відчували себе загроженими перед лицем глобалізації, мусульманських та латиноамериканських міграційних хвиль, у 2016 році мобілізувалися для голосування відповідно за вихід із Європейського Союзу та обрання президентом Дональда Трампа. Це не означає, що націоналістичний популізм у Росії, Україні, ЄС чи Сполучених Штатах обмежується тими, хто болісно пережив попередні суспільні зміни — йому можуть піддаватися і представники цілком забезпечених верств, як показала підтримка анексії Криму переважною більшістю російського середнього класу, включно з багатьма представниками ліберальної антипутінської опозиції.
666
‘Гіркін: На Донбасі немає ніякої влади народу — свинарник і бардак’, Українська правда, 18 березня 2016.
668
Sheren Khalel and Matthew Vickery. ‘Donetsk Has Become Eastern Ukraine’s Lawless City’, USA Today, 18 May 2015.
669
Дмитро Волчек. ‘«He їдьте на Донбас — це помилковий патріотизм» — колишній бойовик’, Радіо Свобода, 18 квітня 2015.
670
James Sherr. A War of Narratives and Arms’, in Keir Giles etc.,
671
Ben Judah,
674
Benjamin Bidder. ‘Russian Far-Right Idoclass="underline" The Man Who Started the War in Ukraine’, Spiegel Online, 18 March 2015.
675
Paul Kubicek. ‘Regional Polarization in Ukraine: Public Opinion, Voting, and Legislative Behaviour’,