Починаючи з 1870-х років, Донбас масово заселяли росіяни зі Смоленської, Тульської та Курської губерній, оскільки місцеве населення «не бажало займатися фабричною роботою». У 1884 році людність місцевого походження становила лише чверть мешканців Юзівки (майбутнього Донецька), натомість 71% прибув із суто російських регіонів. Російське село стало основним джерелом «постачання людської маси для зосередження пролетаріату в другому після центральних промислових регіонів Росії навколо Москви та Санкт-Петербурга» осередку[704]. Згідно з переписами населення 1871 та 1897 років, «росіяни» («русские») становили відповідно 82,5% та 73,1% населення Донбасу. Але це відбувалося лише тому, що термін «росіяни» охоплював три східнослов’янські народи, оскільки українці та білоруси офіційно не визнавалися окремими етнічними групами. Втім, саме українці (означені як «малороси») складали у регіоні три чверті так званих «росіян».
У липні 1917 року в самому місті Юзівка мешкало 32 тисяч росіян та 10 тис. євреїв. Українці були третіми за чисельністю — їх налічувалося 7 тис. Між 1884 і 1923 роками частка росіян в етнічному складі Юзівки зменшилася з 87% до 54% завдяки зростанню єврейського населення до 38%. Але українці й у 1923 році становили лише 7% мешканців міста. У пору воєнного протистояння на теренах колишньої імперії українські селяни повернулися з індустріальних центрів до своїх сіл, де на початку 1920-х років багато з них стали жертвами масового голоду.
Донецьк «був переважно російським упродовж усього свого існування» і «залишався [в етнічному та мовному плані] російським, попри [українське] оточення». Тож і наприкінці XX століття нащадки переселенців із Росії вважали місто своєю домівкою та, на відміну від ситуації в балтійських країнах, не сприймалися сусідами-українцями як чужинці[705]. Найбільшу частку етнічних росіян у краї (43%), зафіксував останній радянський перепис населення 1989 року.
У часи конфліктів, що слідували за революцією 1917 року, населення Донбасу найбільше підтримувало анархістський селянський рух Нестора Махна, а в другу чергу — більшовиків. Під час виборів до Всеросійських установчих зборів останні отримали 40% голосів, а есери та меншовики — відповідно 18% і 7%. Більшовики втішалися на Донбасі високою підтримкою, тоді як в Україні загалом вона не перевищувала 10%. Висока підтримка більшовиків і той факт, що в регіоні мешкала дуже велика частка від загальної кількості членів їхньої республіканської парторганізації, стали важливими чинниками, що зумовили згоду Леніна на збереження краю у складі України[706].
Документальні джерела не свідчать про активність українських політичних партій на шахтах чи заводах Донбасу напередодні та під час революції. Українські партії активно діяли на Харківщині та в інших сусідніх губерніях, проте Донбас «був оплотом російської соціалістичної активності, а не українського націоналізму»[707]. Слабкість українського націоналізму тут була характерною і для доби незалежності України.
Цікавим аспектом історії Донбасу є питання, чому українські селяни рідше за селян із центральної Росії шукали роботу на копальнях і заводах. Українські партії здобули певну підтримку на теренах, де функціонували земства, але були відсутні на вугільних шахтах. Українські селяни вважали копальні «і етично, й етнічно чужими». Вони були переконані, що шахти тьмяні, замкнуті, запилюжені, повні диму та сліпучого жару із вагранок[708].
На відміну від Донбасу, на фабрики Москви переважно наймалися росіяни з навколишніх сіл, позаяк «вони залишалися у знайомому оточенні, яке розмовляло російською мовою, складалося із православних християн за вірою та базувалося на доволі уніфікованій селянській культурі»[709]. Українських же селян використовували у царській Російській імперії як страйколамів, бо вони вважали шахтарів «спроможними на будь-яку мерзоту». Селянки лякали ними дітей, розповідаючи на сон грядущий історії про привидів-вуглярів. В уяві частини українських селян шахтарі були брудними, невіруючими брехунами, «здатними вбити людину за пару копійок»[710]. У 1925 році, на піку процесу «коренізації», українці становили лише 19,1% і 19,4% відповідно серед металургів і шахтарів. І нині, багато десятиліть потому, негативні стереотипи наповнюють взаємні уявлення обох сторін конфлікту на Донбасі.
705
Friedgut. ‘Perestroika in the Provinces: The Politics of Transition in Donetsk’, in Friedgut and Jeffrey W. Hahn, eds.,
706
Stephen Velychenko.
707
Steven L. Guthier. ‘Ukrainian Cities during the Revolution and the Interwar Era’, in Ivan L. Rudnytsky, ed.,