Присутність значної кількості російських мігрантів на Донбасі зробила радянську політику українізації 1920-х років непопулярною. На перший погляд, все виглядало зовсім інакше: кількість російськомовних шкіл у регіоні зменшилася з 92% до 11%. Проте цей успіх був «суто поверховим», оскільки поширення української мови породжувало сильний опір, ба навіть ворожість[711].
Трансформація радянської національної політики на початку 1930-х років і Голодомор «покінчили з українізацією і привели Україну під пряме керівництво Росії»[712]. Донбас був одним із регіонів, які найбільше постраждали від сталінських злочинів проти людяності, зокрема, репресії викосили й місцеву комуністичну еліту та комсомол. Під час «великого терору» 40–50 тис. Із 267 тис. арештів, здійснених у радянській Україні, припало на Донбас[713]. Гіроакі Куромія пише, що в 1930-х роках усіх етнічних українців на Донбасі вважали потенційними «сепаратистами і ворогами», а перший секретар ЦК КП(б)У Лазар Каганович, один із архітекторів Голодомору, «полюбляв твердити, що кожен українець — потенційний націоналіст»[714].
Після Другої світової війни на Донбасі відбувалося «драматичне скорочення рівня прихильності до української мови»[715], яке тривало до 1991 року, і це становище не змінилося в незалежній Україні. Радянська національна політика прагнула «міцніше прив’язати Україну до РРФСР, підтримавши російський складник її прикордонних районів»[716], тож російське населення Донбасу перевершувало частку етнічних росіян у Латвії та Естонії. Українська стала мовою меншини в Донецьку, Луганську та Одесі, а частка етнічних українців у цих трьох містах та в Харкові була дуже низькою. Частка українців, які під час радянських переписів називали українську мову рідною, знизилася, а тих, хто називав рідною російську, зросла майже до 88% від міського населення Донбасу.
«Донецький басейн являє собою крайній випадок»[717] абсолютного зниження кількості українського населення, носіїв ідентичності та мови. Водночас на сході та півдні України, особливо на Донбасі, оселилося чимало росіян. Богдан Кравченко вважає, що некваліфіковані українські робітники не могли конкурувати з російськими мігрантами, які отримували найкращі позиції в економіці. Українській ідентичності також загрожували міжетнічні шлюби й двомовність та тиск з метою асиміляції[718].
Місто Юзівка було стратегічно настільки важливим, що його у 1924 році було перейменовано на Сталін, а в 1929 році на Сталіне, і це ім’я воно носило до 1961 року. Однак ще важливіше те, що Донбас був «коридором», безпосередньо пов’язаним із Москвою[719]. Донецьк став «потужним пролетарським осердям», що давало йому в рамках радянської комуністичної міфології високий статус робітничого раю.
Донецьк мав найчисленніше регіональне членство в КП(б)У, і, що було нетипово для України, місцевий очільник комуністів був етнічним росіянином. Донбаська фракція в КП(б)У була «надзвичайно прийнятною для Москви», оскільки походила із регіону, ізольованого від української ідентичності та культури. Ба більше, регіональні еліти Донбасу були «налаштовані на мислення «всесоюзними», тобто централістськими категоріями»[720]. Це продовжувалося і в незалежній Україні, де їхні погляди та оцінки було зорієнтовано «більше на Москву, ніж на Київ»[721]. Стосунки Донбасу з іншими регіонами України, як писала Кірстін Циммер, були схожі на відносини з іноземними країнами[722]. Російські друковані та електронні медії, які від 2012 року ставали дедалі більш одержимі ненавистю, верескливі та українофобні, були основним джерелом інформації про світ для читачів і глядачів на Донбасі.
Комуністичні еліти Донбасу вороже ставилися до національного комунізму. В 1972 році вони підтримали повалення першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста і його заміну відданим Брєжнєву Щербицьким, який повернувся до традиційної радянської політики асиміляції, русифікації та придушення інакомислення й опозиції. Вони працювали в «середовищі, де національної проблеми практично не існує»[723], тоді як ця проблема була першорядною для українських дисидентів, пов’язаних із Донбасом, таких як Василь Стус, Іван Дзюба, Надія та Іван Світличні, Петро Григоренко та Микола Руденко.
711
Tepi Мартин.
712
Гіроакі Куромія,
715
Bohdan Krawchenko. ‘Ethno-Demographic Trends in Ukraine’, in
717
Roman Szporluk. ‘Urbanization in Ukraine Since the Second World War’, in Rudnytsky,
720
Yaroslav Bilinsky. ‘The Communist Party of Ukraine After 1966’ in Peter J. Potichnyj, ed.,
721
Володимир Кіпень, Ярослав Пасько. ‘Донецька регіональна ідентичність: окремі виміри аналізу’, Національна безпека і оборона, №1 (2006): 58.
722
Kirstin Zimmer. ‘Trapped in Past Glory: Self-Identification and Self-Symbolisation in the Donbas’, in Adam Swain, ed.,
723
Borys Lewytzkyj. ‘The Ruling Party Organs of Ukraine’, in Potichnyj,