Третій міф пов’язаний з релігією: зокрема, він пророкує заборону «українськими націоналістами» Російської православної церкви (РПЦ)[11], а також протиставляє «православний схід» України «[греко-]католицькому заходові». Це протиставлення є безпідставним навіть у світлі номінальних демографічних показників. По-перше, греко-католики становлять більшість лише у трьох із семи західних областей[12], а по-друге, частка православних вірян на Донбасі не більша, ніж на заході Україні в цілому (54%), і значно менша, ніж у центральних, південних та інших східних регіонах, де цей показник коливається у межах 72–76%[13]. Подорожуючи Донбасом, можна зауважити дуже малу кількість храмів будь-яких конфесій[14]. Організоване релігійне життя у цьому регіоні, який зазнав потужної радянізації, було слабо розвинене, натомість краю було притаманне порівняно широке розповсюдження атеїзму[15]. Більшість православних парафій, включно з парафіями РПЦ, міститься в україномовних центральних і західних областях України, мешканці яких свого часу масово підтримували Помаранчеву революцію та Євромайдан.
Четвертий міф стосується національної ідентичності та реанімації імперських уявлень про росіян і українців як «один народ». Президент Путін та його поплічники запозичили цю риторику в крайніх націоналістів і профашистських представників міжвоєнної російської еміграції. Вони зневажають український суверенітет, називаючи Україну «штучною» та «збанкрутілою» державою, що нібито спирається на темні плани й інтриги Заходу, спрямовані на послаблення Росії. Ґіркін, який приписує собі сумнівну заслугу людини, котра натиснула «спусковий гачок війни» на Донбасі, переконаний, що українці — це звичайні росіяни, які відрізняються лише тим, що послуговуються «іншим діалектом»[16]. Демонстративні прояви симпатії Путіна до білої еміграції та фундаторів євразійської ідеології, які ніколи не вважали українців окремим народом, підтверджують шовіністичну природу його власного політичного світогляду. Осердя політики Путіна щодо України становлять російські стереотипи столітньої давнини, радянські теорії змов та антизахідна ксенофобія, поєднані з глибоким нерозумінням внутрішньої динаміки української політики та ідентичності.
Для розуміння конфлікту на Донбасі важливо усвідомити, що спалах крайнього насильства тут спричинив аж ніяк не український націоналізм — до нього призвело масоване гібридне втручання Росії, яке переросло у відкриту збройну інтервенцію. До того, у 2006–2007 роках, радикальних панславістів і радянських націоналістів з України тренували в російських таборах[17]. Російська розвідка, яка здобула контроль над СБУ під час президентства Януковича, активно працювала на Донбасі упродовж усього Євромайдану, надаючи фінансування й тренуючи «антимайданівських» бойовиків. Ендрю Вілсон вважає, що Донбас, безумовно, потерпав від ворожнечі між громадянами, проте без втручання з боку Росії масового насильницького конфлікту не сталося б[18].
Ніколай Мітрохін виділяє у подіях 2014 року на Донбасі три відмінні етапи. На першому етапі, у квітні, російські спецназівці, козаки, православні активісти, неонацисти та послідовники агресивного євразійства Алєксандра Дуґіна допомагали місцевому криміналітету та соціальним аутсайдерам, які програли від пострадянських економічних змін, а тепер прагнули взяти реванш і збагатитися за рахунок місцевих олігархів. Наступний етап розпочався у травні, коли в конфлікт втрутилися «фанатики, авантюристи та солдати», зокрема значна кількість ветеранів силових структур РФ і «політизованих прихильників російських неоімперських організацій». Третій етап, за Мітрохіним, починається у серпні, коли на Донбас вторглися батальйонні тактичні групи регулярних російських військ[19].
12
Йдеться про Львівську, Тернопільську та Івано-Франківську області, які утворюють історичний регіон Галичини, де більшість віруючих належить до Греко-католицької церкви. У решті західноукраїнських земель (Волинській, Рівненській, Чернівецькій та Закарпатській областях переважають послідовники православ’я. —
13
Центр Разумкова. ‘Ідентичність громадян України в нових умовах: стан, тенденції, регіональні особливості’, Національна безпека і оборона, № 3–4 (2016): 57.
14
Катерина Шаповал. ‘Протестанти з Донбасу: Протестанти виявилися однією з найбільш патріотичних соціальних груп на охопленому війною сході країни’, Новое время, 23 березня 2016.
15
Paul S. Pirie. ‘National Identity and Politics in Southern and Eastern Ukraine’,
16
Shaun Walker. ‘Russia’s “Valiant Hero” in Ukraine Turns His Fire on Vladimir Putin, The Guardian, 5 June 2016.
17
Orysia Lutsevych,
19
Nikolay Mitrokhin. ‘Infiltration, Instruction, Invasion: Russia’s War in the Donbass’,