ЗМІНИ У СТАВЛЕННІ ДО РОСІЇ
США та Україну росіяни найчастіше називають серед країн, найбільш вороже налаштованих до Росії[22]. На Заході ж останнім часом закріпилася думка про Російську Федерацію як про супротивника, якому не можна довіряти, натомість необхідно протистояти. Ці уявлення не були результатом самих лише дій Москви проти України — йшлося про те, що ці дії сприймаються як елемент масштабної і багаторівневої атаки на базові принципи західного світу. Хоча анексія Криму та вторгнення на Донбас стимулювали стрімке погіршення американо-російських відносин, Європа почасти демонструвала нерішучість. Зокрема, у Німеччині деякі сили виявили готовність де-факто визнати за Росією мандат на володіння Кримом[23]. Німецько-українські взаємини упродовж десяти років до кризи не відрізнялися міцністю, здебільшого через те, що Німеччина надавала пріоритет зв’язкам із Росією — причому настільки, що у 2009 році радник президента України Володимир Горбулін говорив американському послу про існування у Києві «двох посольств Росії», в одному з яких розмовляють німецькою[24]. Навіть після загарбання Криму деякі представники німецької еліти підтримували «прагматичний курс» на пристосування до великої держави замість того, щоб захистити її жертву, що має набагато менші розміри та порівняно нетривалу історію незалежного існування[25]. У цьому вони спиралися як на спадщину «східної політики» ФРН (Ostpolitik) часів «холодної війни», так і на більш ранню геополітичну традицію зневаги до країн, розташованих між Німеччиною та Росією. Виступаючи у Бундестазі під час дискусії про історичну відповідальність Німеччини перед Україною, американський історик Тімоті Снайдер застеріг проти відродження «аж ніяк не безневинних» спроб «не зважати на народ, який не вважають народом», — спроб, що відгонять колоніальним минулим[26].
Безчесність і лицемірство Путіна, що проявилися у питанні окупації Криму, змінили ставлення до нього з боку багатьох політиків, які раніше схилялися до компромісу. В березні 2014 року федеральний канцлер Німеччини Анґела Меркель, упродовж багатьох років знана своєю схильністю шукати з російським лідером спільну мову, визнала, що він перебуває «в іншому світі». З того часу Меркель вважає Путіна екзистенційною загрозою європейським і трансатлантичним інститутам, які свого часу стримували німецький націоналізм та зробили німців чи не найбільшими ентузіастами розбудови наднаціонального європейського дому[27].
Лідерам ЄС, США, Канади й інших західних держав та організацій поступово довелося визнати, що Росія веде війну не лише з Україною, але і з ними — нехай публічно вони, як правило, і далі вживають стриманішу риторику, заперечуючи, що нова «холодна війна» вже біля їхнього порога. Хай там як (надто після втручання Кремля у вибори в різних країнах), вони вже не можуть дозволити собі ігнорувати реальність[28]. Очам західних політиків і громадськості крок за кроком відкрилося те, що досі було затьмарене формулами дипломатичної ввічливості — безпрецедентне зухвальство поведінки тих, кого вони називали своїми стратегічними партнерами, упродовж останнього десятиліття. Захід повільно прокидався до усвідомлення того факту, що він мусить оборонятися в умовах першої світової кібервійни[29].
Небаченим від часів Карибської ракетної кризи політико-дипломатичним жестом стало вигнання зі Сполучених Штатів 29 грудня 2016 року тридцяти п’яти російських дипломатів і розвідників, що працювали під дипломатичним прикриттям. У спільній заяві, опублікованій того ж дня Міністерством внутрішньої безпеки США, керівництвом Національної розвідки та Федеральним бюро розслідувань, йшлося про «цілеспрямовані фішингові[30] атаки, кампанії, скеровані проти державних установ, критичної інфраструктури, аналітичних центрів, університетів, політичних організацій і корпорацій; крадіжку інформації цих організацій; нещодавній публічний витік частини вкраденої інформації»[31].
23
‘Christian Lindner: Germany Should Accept Crimean Annexation as “Permanent Provisional Solution”’, Politico, 6 August 2017.
24
William Taylor, U.S. Ambassador to Ukraine, to Washington, DC, re. ‘Ukrainian-German Relations on the Rocks’, 16 March 2009, Wikileaks.
25
Susann Spahn. ‘Ukraine in the Russian Mass Media: Germany as an Example of Russian Information Policy’, in Timm Beichelt and Susan Worschech, eds.,
26
Timothy Snyder. ‘Nazi Dreams of an Enslaved Ukraine: The Blind Spot of Germany’s Historical Memory’, Euromaidan Press, 23 June 2017.
27
‘Germany’s Establishment Once Believed in Conciliation with Russia. No Longer,’ The Economist, 23 April 2016.
28
German Federal Ministry of Defence,
29
Martin Belam. ‘We’re Living through the First World Cyberwar — but Just Haven’t Called It That’, The Guardian, 30 December 2016.
30
Фішинг (англ.
31
‘U.S. Expels Russian Diplomats over Cyber Attack Allegations’, BBC News, 29 December 2016; U.S. Department on Home Security, Office of the Director of National Intelligence and Federal Bureau of Investigation. ‘Joint DHS, ODNI, FBI Statement on Russian Malicious Cyber Activity’, 29 December 2016.