Двом важливим питанням про російську політику, як і самій цій політиці, наразі бракує прозорих відповідей. По-перше, як виглядає стратегічна мета російської політики щодо України та які засоби вона готова застосувати для її досягнення? По-друге, до якої міри Росія вважає новий статус-кво (де вона контролює невелику частину території України, але є ізольованою від Заходу і перебуває в опозиції до нього) бажаним результатом, який варто відстоювати у майбутньому?
Одне із центральних положень зовнішньополітичної доктрини Росії, успадковане від радянських часів, полягає в тому, що вона як велика держава має право вето в основних міжнародних питаннях. Це допомагає зрозуміти обурення її керівництва подіями в Косові та Іраку, коли США і НАТО вдалися до застосування сили без згоди Ради безпеки ООН. У війні на Донбасі Росія нарешті здобула те, чого бажала, де-факто наділивши правом вето сама себе: будь-яке рішення чи зміна статус-кво можливі лише за умови, що Кремль розглядатиме їх як вигідні для себе, адже він має достатньо інструментів для збереження поточної ситуації чи реагування на речі поза власним контролем шляхом її суттєвого погіршення.
Статус-кво в конфлікті низької інтенсивності, яку в будь-який момент можна підвищити, забезпечує Росію зручним важелем впливу і обходиться їй лише у 5% державного оборонного бюджету. Російська стратегія передбачає альтернативи у вигляді подальшої підтримки такого конфлікту та реінтеграції окупованих територій з Українською державою, за умови надання їм широкої автономії та збереження їх у сфері російських впливів. У кінцевому рахунку російська політична еліта, спираючись на давні й скомпрометовані ілюзії, все ще сподівається, що Україна повернеться до так званого «російського світу».
Російські керманичі наполягають, що запорукою мирного вирішення конфлікту була б відмова НАТО від прийняття України до свого складу та закріплення її нейтрального статусу. Прийняття такого підходу означало б повернення до світового ладу, в якому «великі держави» диктують правила слабшим гравцям. Майкл О’Генлон запропонував визнати «постійний нейтралітет»[49] європейських країн, які зараз не є членами НАТО, — від Фінляндії та Швеції до Сербії та України. Ця ідея базується на хибному припущенні про те, що Росія однаково ставиться до всіх країн, згаданих у плані. Насправді, хоча Росія не заперечує суверенітету Сербії чи Фінляндії, це зовсім не так у випадку України: якщо Росія і так скористалася з позаблокового статусу Києва для здійснення агресії, немає підстав вважати, що будь-який новий документ зупинить її та убезпечить Україну від її повторення.
УКРАЇНА, США ТА ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СОЮЗ
Упродовж більшої частини пострадянської доби Сполучені Штати Америки підтримували Україну активніше, ніж це робив Європейський Союз. Стратегічне партнерство між Україною та США ще більше зміцнилося після початку російської гібридної війни. За Дональда Трампа США надіслали до України сучасне оборонне озброєння, від чого свого часу утримався попередній президент Барак Обама.
Питання про те, яку саме військову допомогу США мають надати Україні, було предметом серйозних дискусій в американському керівництві. Одна позиція полягала у наданні Україні летального озброєння, яке компенсувало б наявну до цього перевагу російських військ та їхніх спільників на сході України, призвело б до зростання їхніх втрат і рано чи пізно зробило б подальші воєнні дії неприйнятними в очах російського населення. Логіка, що стояла за цим, була відлунням військової підтримки, наданої США антирадянському рухові опору в Афганістані у 1980-х роках, що призвела до великих жертв і врешті-решт змусила СРСР вивести свої війська із країни. Але ця логіка мала вдосталь опонентів. Вони стверджували, що Росія здатна відповісти на будь-яке підвищення кількості чи якості зброї, що використовується українськими силами, аналогічним підвищенням, що коштуватиме безлічі життів обом сторонам, а перспектива миру стане ще більш віддаленою. Багато хто вважав, що надання такої допомоги Києву лише підтвердить домисли Кремля про агресивні наміри американців і радше сприятиме збільшенню його рішучості. Ба більше, стверджували опоненти, США мусять визнати, що Україна не має військового шляху для вирішення конфлікту і натомість має покладатися на дипломатію. У цьому питанні США врешті обрали курс, якому раніше вже слідував ЄС.
49
Michael E. O’Hanlon, Beyond NATO: A New Security Architecture for Eastern Europe (Washington, DC: Brookings Institution, 2017).