Націоналізм має різні рівні мобілізаційного потенціалу. Етнічний націоналізм, громадянське суспільство й антиколоніальний дискурс разом працювали на користь мобілізації проти європейських імперій після Першої світової війни та їхнього панування над заморськими колоніями після Другої світової. В СРСР наприкінці 1980-х років приклади цього явища траплялися в Західній Україні, трьох балтійських республіках, Молдові, Грузії та Вірменії[58]. Антиколоніальна й антирадянська мобілізація виявилася слабшою там, де виразнішими були територіальні ідентичності, як-от у Росії, Білорусі та східній Україні, а також п’яти центральноазійських республіках[59]. З розпадом СРСР на початку 1990-х років російські етнічні меншини, що мешкали поза межами Росії, не мобілізували — на відміну від сербських меншин, що проживали на теренах колишньої Югославії за межами Сербії[60]. До Революції гідності національна мобілізація в Україні охоплювала переважно україномовних громадян. Західні українці стали на шлях мобілізації проти чинної влади наприкінці 1980-х років, а пізніше під час Помаранчевої революції та Євромайдану. Хоча російськомовні громадяни України активно долучилися до обох українських революцій початку XXI століття, основна частина учасників цих подій, особливо 2004 року, представляла західну та центральну Україну. Українська етнонаціональна ідентичність виявилася успішнішою в мобілізації українців, оскільки самоусвідомлення росіян та російськомовних громадян в Україні спиралося не на етнокультурне, а на територіальне підґрунтя (як і в самій Росії), або ж на наднаціональні — панславістську чи радянську — ідентичності.
Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка (РРФСР) ніколи не була повноцінною радянською республікою, і росіяни, подібно до англійців у Великій Британії, навряд чи спромоглися мобілізуватися проти власних імперій або багатонаціональних держав. Російський та англійський націоналізми могли постати лише у відповідь на інші (тобто український або шотландський) націоналізми, і вони завжди віддавали державі багатонаціональній перевагу перед незалежною державою для своєї нації. Радянська національна політика призвела до виникнення радянсько-білоруської територіальної ідентичності, уособленням якої став президент Алєксандр Лукашенко (Аляксандр Лукашэнка), в республіці, де за часів СРСР не було націоналістичного або демократичного дисидентського руху. Як і Росія, після невдалого серпневого путчу 1991 року Білорусь не провела референдуму про власну незалежність.
У Росії 1990-х років президент Єльцин намагався просувати принцип громадянської територіальної ідентичності, проте це не знайшло відгуку серед російського населення[61]. Президент Путін у своїй політиці національного будівництва заохочував альтернативну неорадянську та імперсько-великодержавну ідентичність, яка зажила популярності й забезпечила йому дуже високий рівень масової підтримки. За різних обставин Путін застосовує різні ідентичності та може апелювати до росіян, зокрема, як до громадян Російської Федерації. Водночас до України він застосовує оптику не громадянства, натомість етнічного і великодержавного націоналізму, говорячи про росіян та українців як «один народ» та про Україну як штучно створену державу. Не визнаючи українців громадянами сувереної іноземної держави, Путін бачить у них «малоросів», а у Києві — місце розбудови «першої російської держави».
Етнокультурні ресурси — скажімо, спільна ідентичність, групова солідарність, довіра, культурний та інтелектуальний потенціал — необхідні для успішної мобілізації людей. На сході та півдні України такі ресурси були кволими, аж доки не сталися чотири ключові зміни. По-перше, російський націоналізм став більшою мірою базуватися на етнокультурних чинниках і підтримувати російськомовні рухи в сусідніх країнах. Колишні маргінальні націоналісти, як-от євразійський ідеолог Алєксандр Дуґін, стали впливовими особами в середовищі московських політиків. По-друге, Росія повернулася до традиційних радянських теорій змови, розглядаючи сербську (2000), грузинську (2003) та українські (2004, 2013–2014) демократичні революції як підтримувані Заходом путчі, спрямовані проти «привілейованих інтересів» Росії в Євразії. По-третє, Росія зробила інвестиції в ідеологію «російського світу», завдяки чому в російськомовних громадян та осіб, які асоціювали себе з російською культурою й мовою, сформувалася групова ідентичність. Оскільки російська та радянська ідентичності були в СРСР нерозривно переплетені, не дивно, що і «російський світ» також міфологізував «Велику Вітчизняну війну», зокрема Севастополь як «місто-герой»[62]. Це також передбачало повернення до радянських ідеологічних тирад, спрямованих проти українських націоналістів, яких засуджували як «нацистських колабораціоністів» і «фашистів». По-четверте, Росія вклала суттєві кошти у свої сили спеціального призначення («зелених чоловічків»), котрі пізніше захоплять Крим та розпочнуть гібридну війну на Донбасі.
58
Martin Aberg. ‘Putnam’s Social Capital Theory Goes East: A Case Study of Western Ukraine and L’viv’,
59
Lowell Barrington. ‘Russian Speakers in Ukraine and Kazakhstan: ‘Nationality’. ‘Population’ or Neither’,
60
Taras Kuzio. ‘Russians and Russophones in the Former USSR and Serbs in Yugoslavia: A Comparative Study of Passivity and Mobilisation’ in
61
Geoffrey Hosking. ‘Can Russia Become a Nation-State?’
62
Serhii Plokhy. ‘The City of Glory: Sevastopol in Russian Historical Mythology’,