Росіяни досягли чималих успіхів у імперському будівництві, але, на відміну від англійців чи французів, так ніколи і не створили справжньої національної держави, а російська національна ідентичність завжди була тісніше пов’язана з поліетнічними імперіями — царською та радянською. Визначаючи власну національну ідентичність через контекст багатонаціональної держави, росіяни не становили винятку, адже англійці всередині Великої Британії перебували у схожому становищі. Основна ж відмінність полягала в тому, що останні сформували національну державу, перш ніж розбудувати свою імперію. З цієї точки зору Московія як феодальне російсько-татарське утворення не витримує порівняння з моноетнічною Англією за правління Єлизавети I. Тим не менше, Ірландію, Україну та Алжир можна поставити в один ряд, бо їх сприймали як складові не імперської периферії Британії, Росії та Франції відповідно, а самих метрополій. Навіть після розпаду СРСР Україну відносили до того, що Москва називає «близьким зарубіжжям», а отже, відрізняли її від «справді» іноземних країн (тобто «далекого зарубіжжя»).
За часів СРСР росіяни розглядали всю країну як свою батьківщину з тісно інтегрованими радянською та російською ідентичностями, що в 1990-х роках ускладнило для них сприйняття її роз’єднання. Українці та інші неросіяни мали радянські республіканські ідентичності й водночас ідентичність Союзу, і після розпаду останнього більшість із них переорієнтували свою лояльність на нові незалежні республіки. В Україні до Євромайдану радянська ідентичність зберігалася, зокрема, серед російськомовних мешканців східних та південних регіонів, а найвищий рівень її підтримки можна було спостерігати у Криму і на Донбасі. Певна частка етнічних росіян та інших російськомовних громадян України асоціювала себе з СРСР (що не дорівнював Росії) та радянською культурною традицією[63]. Однак сепаратизм серед них виявився слабким, адже росіяни в Україні не могли приєднатися до неіснуючої Радянської держави і, до того ж, зберігали територіальну лояльність до меж колишньої Української РСР, що 1991 року перетворилася на незалежну державу. У 1990-х роках представники сербських меншин, які опинилися поза межами нової Сербської держави, взялися за зброю, аби добитися приєднання до «Великої Сербії»; з боку представників російської меншини та російськомовного населення України аналогічних спроб ніколи не було, аж доки у 2014 році Росія сама не пішла на пряме військове втручання.
На відміну від росіян, серби побудували свою незалежну державу до того як постала міжвоєнна Югославія, і мали стійку етнічну ідентичність, що сягала XIX століття; тож і ставлення сербів та росіян до їхніх багатонаціональних держав — югославської та радянської — було дуже різним. Російська РФСР ніколи не мала власної комуністичної партії та завершеної системи інститутів управління: замість них владні функції здійснювали загальносоюзні органи, розташовані в Москві. Наприкінці 1991 року Єльцин перейняв контроль над радянськими установами, що були відтворені тепер як інституції незалежної Російської Федерації. Сербія, натомість, мала республіканську комуністичну партію, спілку комуністичної молоді, Академію наук та інші установи, окремі від Югославії. Тому, опинившись у руках Слободана Мілошевіча, вони стали механізмами для просування етнічної мобілізації сербів та ідеї «Великої Сербії», що мала включати в себе сербські анклави у Хорватії та Боснії і Герцеговині. Наприкінці 1980-х — початку 1990-х років не існувало жодних російських інститутів, що сприяли б російському етнічному націоналізмові, а Єльцин не прагнув створити «Велику Росію» за рахунок перекроювання кордонів. Поки Сербія намагалася побудувати на руїнах Югославії «Велику Сербію», у Москві намагалася зберегти СРСР; коли ж цього зробити не вдалося, Росія підтримала його трансформацію у Співдружність незалежних держав (СНД), а пізніше висунула проект Євразійського союзу.
63
Центр Разумкова. ‘Формування спільної ідентичності громадян України: перспективи і виклики’, Національна безпека і оборона, №9 (2007): 3–31.