ВИЗНАЧЕННЯ РОСІЙСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ ТА ІМПЕРІАЛІЗМУ
Важливою обставиною, що вносить сум’яття у наукове дослідження російської політики, є те, як застосовується поняття «націоналізм». Його використання у цьому контексті, як наголошує Девід Ровлі, «є неточним та оманливим». Росіяни «виражали свою національну свідомість радше через дискурс імперіалізму, аніж націоналізму». Ровлі пише, що царі, радянські діячі, російські націоналісти й ліберали не прагнули побудувати національну державу, а намагалися зберегти імперію. До більшовицької революції жодна російська політична партія не закликала відмовитися від імперської батьківщини на користь національної; іншими словами, не було російського відповідника турецького лідера Мустафи Кемаля Ата-тюрка, який витворив з Османської імперії Турецьку республіку В Росії відкрито не виступали на підтримку такого російського націоналізму, який міг бути потрактований як сепаратистський щодо СРСР. Деякі російські націоналісти бажали позбутися Кавказу та Центральної Азії, проте аж ніяк не погоджувалися на незалежність України та Білорусі: так, в уяві Алєксандра Солженіцина, останні мали увійти до «Російського союзу», яким він пропонував замінити СРСР Для всіх російських націоналістів поняття «російський» та «східнослов’янський» — з уявним центром у Москві — були і є, по суті, тотожними. Ровлі підсумовує: «Отже, особливий сенс, якого надавала національній ідентичності освічена Росія, сприяв не створенню національної держави, а збереженню імперії»[64].
У 1990-х роках розбудова громадянського суспільства не завоювала достатньої підтримки серед росіян через поширення п’яти переконань. Саме ці переконання вплинули на націоналістичну еволюцію Путіна та його імперську політику щодо України[65]:
1. Російська мова, а не громадянство Російської Федерації, є основним маркером ідентичності в російськомовній спільноті.
2. Термін «россиянин» — взаємозамінний з терміном «русский»[66], який може позначати як «великороса», так і представника східнослов’янської гілки «єдиного російського народу».
3. Росіяни та українці — «один і той самий народ».
4. Росіяни та українці повинні жити разом, бажано в союзі.
5. Російськомовна держава повинна включати Крим, Донбас, Харків та інші регіони на сході й півдні України.
У Радянському Союзі більшість російських дисидентів не висловлювала націоналістично-сепаратистських вимог, оскільки сприймала РРФСР і Українську РСР як репліки одна одної. Росіяни в СРСР були «незручною національністю»[67]. «Російське національне самоусвідомлення не було ані міцно вбудоване, ані вміщене в територіальну й інституційну структури Російської республіки. Російська республіка не була для Росії такою, якими були інші національні республіки для відповідних національностей»[68]. Російська РФСР почала будувати свої республіканські інституції лише у 1990-му, менше ніж за рік до фактичного розпаду СРСР, що виявилося закоротким проміжком часу. До цього комуністична влада десятиліттями заохочувала росіян ототожнювати «власні національні інтереси із радянськими інтересами», офіційно проголосивши їх першими серед рівних[69]. РРФСР була для російської людності «вигідною домівкою», «та все ж за батьківщину їй правив увесь Радянський Союз»[70].
Роджерс Брубейкер пояснює, чому такі неросійські республіки, як Україна, захищають свої успадковані республіканські кордони, натомість Росія ставиться до них як до штучних, несправедливих та відкритих для змін. У 1990 році декларація про суверенітет РРФСР була радше економічною та політичною, ніж національною, позаяк ця республіка була передусім територією, а не батьківщиною для російської нації[71]. Таким чином, усередині Радянського Союзу РРФСР була найменш довершеною державою[72]. Батьківщиною для росіян був СРСР; після 1991 року нею стала для багатьох Російська Федерація — але усвідомлена як центр чогось більшого: СНД, Євразії або «російського світу».
Еміграційні політичні партії та російські дисидентські групи й інтелектуали традиційно ігнорували національне питання в Російській імперії та СРСР. Організація з помпезною назвою «Комітет визволення народів Росії» особливо не переймалася національним питанням та Україною зокрема[73]. На рух генерала Андрєя Власова помітно вплинула діяльність молодих російських емігрантів із Народно-трудової спілки російських солідаристів (НТС). Українські лідери дивилися на них «із найбільшою підозрою», адже солідаристи не розрізняли російську імперію та російську національну державу[74].
64
David G. Rowley. ‘Imperial versus National Discourse: The Case of Russia’,
65
Vera Tolz. ‘Conflicting “Homeland Myths” and Nation-State Building in Postcommunist Russia’,
68
Rogers Brubaker. ‘Nationhood and the National Question in the Soviet Union and Post-Soviet Eurasia: An Institutionalist Account’,
71
Cheng Chen.
72
Aleksei M. Salmin. ‘Russia’s Emerging Statehood in the National Security Context’ in Vladimir Baranovsky, ed.,
73
Catherine Andreyev,