Серед 807 ув’язнених в СРСР дисидентів Пітер Редевей нарахував лише 36 російських націоналістів, половина з яких належали до Всеросійського соціал-християнського союзу. Це було навіть менше за кількістю, ніж в аналогічних угрупованнях представників нечисленних молдовського і латвійського народів. Лише дещиця ув’язнених росіян були сепаратистами, а більшість можна було б сміливо назвати імперіалістами в їхньому ставленні до Росії та неросійських республік; зрештою, британські та французькі ліберали і консерватори свого часу також підтримували Британську та Французьку імперії.
З-поміж 942 дисидентів, заарештованих в Україні, лише 0,5% були етнічними росіянами, що менше, ніж частка кримських татар і євреїв[75]. Як пише Мотиль, російські націоналісти не закликали відокремити свою республіку від СРСР, викинути імперію за борт і збудувати російську національну державність[76]. Російські націоналісти, шовіністи та імперіалісти толерували радянський режим, адже не мали сепаратистських устремлінь, і закликали СРСР стати більш «російським», ніж він уже був.
Президент Єльцин, з огляду на його підтримку ідеї незалежної російської держави, був одним із перших пострадянських російських «націоналістів»[77]. Російська РФСР не оголошувала про незалежність від СРСР, а після невдалого путчу в серпні 1991 року просто поглинула його владні інституції в Москві. Останній радянський лідер Міхаіл Горбачов риторично запитував: «Навіщо Росії потрібна незалежність? Від кого б вона мала бути незалежною? Від себе?»[78].
Демонтаж СРСР у грудні 1991 року став наслідком збігу прагнення Єльцина та Кравчука позбутися Горбачова, «а не бажання розвалити імперію і створити російську національну державу»[79]. Джефрі Госкінґ пише, що «громадянське визначення державності» «суперечить російським традиціям»[80], а імперія «є історично й геополітично визначальною формою розвитку російської держави»[81]. Президент Єльцин і російські демократичні політичні партії в 1990-х роках приділяли недостатню увагу побудові громадянської нації. Як і решта російських націоналістів, Єльцин був непослідовним у виборі власних пріоритетів: чи то, наприклад, націєтворення у Російській Федерації, чи нового союзу Росії та Білорусі (ідея, що її він просував напередодні виборів 1996 року), який мав розростися і включити Україну та інші колишні радянські республіки. У поєднанні з надмірним зосередженням уваги на формуванні ринку та приватизації, що були непопулярними через дедалі більші соціальні проблеми та зростання хижацького класу олігархів, це породило вакуум, у якому етнічні, імперські та шовіністичні форми національної ідентичності знову змогли стати домінуючими за часів Путіна[82]. Таким чином, демократична політика не змогла наповнити пострадянську і постімперську порожнечу 1990-х років — зрештою, у 2000-х роках Росія заповнили її націоналізмом та шовінізмом. Чен Чень писала, що «успішний ліберальний націоналізм в Росії залишається віддаленим сценарієм»[83], і майже за десять років до кризи 2014–2015 років передбачила, що російський націоналізм стане експансіоністським.
Путін соціалізувався в СРСР у 1960–70-х роках, коли радянська система офіційно заохочувала російський націоналізм, оскільки він не вважався загрозою для єдиної держави. Російський офіційний націоналізм опанував тоді Комуністичну партію Радянського Союзу (КПРС) та КДБ, де Путін був офіцером[84]. Радянський Союз, у якому Путін набував соціальних навичок, заохочував і культивував публічні прояви російського націоналізму, шовінізму й національної вищості, культ Сталіна, вихваляв військові перемоги та просував монопольне становище Російської православної церкви у релігійному житті східнослов’янського світу. На відміну від націоналізму неросійських націй, націоналізм «великоросів» після Другої світової війни ніколи не критикували в радянських медіях, «так, наче цього явища не існувало»[85]. Зростання офіційного російського націоналізму в СРСР і в незалежній Росії, керованій Путіним, значно збільшило імовірність конфлікту, кульмінацією чого стали криваві події на сході України.
75
Bohdan Krawchenko,
76
Alexander J. Motyl. ‘The Myth of Russian Nationalism’, in
77
David G. Rowley. ‘Imperial versus National Discourse: The Case of Russia’,
79
Yitzhak Brudny,
80
Geoffrey Hosking. ‘Can Russia become a Nation-State?’
81
James P. Scanlan. ‘The Russian Idea from Dostoevskii to Ziuganov’,
85
Victor Zaslavsky.