РОСІЙСЬКИЙ ФАШИЗМ, НАЦИЗМ І ЄВРАЗІЙСТВО
Починаючи з XIX століття різні форми російського націоналізму були доволі впливовими, і часом вони переростали у фашистські та неонацистські ідеології. Джон Стефан називає першим російським фашистом Владіміра Пурішкєвіча, лідера чорносотенного «Союзу російського народу»[98]. Наприкінці 1980-х років заявила про себе неочорносотенна організація «Пам’ять», а у пострадянський період — «Російська національна єдність» (РНЄ), яка стала першою неонацистською політичною силою в сучасній Росії.
У міжвоєнну епоху дехто зі старшого покоління російських емігрантів тяжів до німецьких нацистів, тимчасом певні представники молодшої генерації (скажімо, члени НТС, Спілки російської національної молоді та «солідаристи» з колишньої Національної спілки нового покоління) схилялися до італійського, іспанського та португальського фашизму[99]. Від середини 1940-х до початку 1970-х років у російській політичній еміграції домінували націоналісти, фашисти та шовіністи, які не визнавали, що українці — окремий народ, не кажучи вже про право на незалежну державу, що унеможливлювало співпрацю з ними української націоналістичної еміграції. Ця картина змінилася лише у 1970–80-х роках, після висилки з СРСР дисидентів демократичного спрямування.
Члени НТС вважали, що продовжують боротьбу лідерів «білої» Росії, таких як генерал Лавр Корнілов, і були близькі до колабораціоністської «Російської визвольної армії» (РВА) генерала Власова під час Другої світової війни. Їхня ідеологія солідаризму та «соборності» була подібна до панівної ідеології Італії доби Муссоліні. Після Другої світової війни НТС пропагувала ідею так званої «третьої сили» — нібито Росія не виступала на боці ані Сталіна, ані Гітлера. Як не дивно, «солідаристи», подібно до всіх російських націоналістів, продовжували відкидати ліберальну демократію — навіть приймаючи допомогу від уряду США, який надавав їм ресурси для прихованого розповсюдження антикомуністичної та російської націоналістичної літератури в СРСР[100]. Однак антикомунізм НТС робив спілку непопулярною в Росії, де націонал-більшовизм та євразійство завжди мали більший вплив, а її шовінізм виключав співпрацю з неросійськими емігрантами.
Євразійство народилося серед молодих російських емігрантів у міжвоєнній Європі й воскресло наприкінці існування Радянського Союзу, ставши дуже впливовим у Генеральному штабі Збройних сил, КДБ, Комуністичній партії, МЗС та Академії наук СРСР Євразійство апелювало до російського невдоволення і розчарувань, а також підкреслювало шовіністичне та расистсько-зверхнє ставлення до менш численних сусідів. «Великороси», на думку євразійців, були суперетносом, чиє покликання полягає в контролі над євразійським гартлендом[101], натомість євреї — «паразитичним етносом»[102]. Чарлз Кловер описує євразійство як терапію для трьох поколінь росіян, покликану пояснити більшовицьку революцію та їхнє вигнання, дати собі раду зі сталінською реальністю та пояснити розпад СРСР. Успадкований від Сталіна націонал-більшовизм та «імперська ідея великої держави»[103] почали «вельми скидатися на політичну програму євразійців»[104].
Дуґін, найпомітніше публічне уособлення євразійства в сучасній Росії, був прихильником нацизму від початку 1980-х років, коли приєднався до радянських неонацистських та фашистських угруповань. Починаючи з 1991 року його називають «св. Кирилом і Мефодієм фашизму»[105]. Вплив радянських нацистських груп і «Пам’яті» помітний у євразійстві Дуґіна та його основних творах: «Основах геополітики» (1997) і «Четвертій політичній теорії» (2009), де радянський комунізм, нацизм, традиціоналізм та екологізм переплітаються з ідеями російських сільських письменників («деревенщиков») доби Леоніда Брєжнєва. Расистська віра Дуґіна у росіян як «обраний народ» і «арійську расу» спирається на нацистську літературу[106]. Дуґін незмінно перебуває у глибокій опозиції до самого факту існування України, яку вважає за необхідне розчленувати, приєднавши частину її території до Росії.
98
John J. Stephan.
101
Гартленд (англ.
102
Victor Yasmann. ‘Red Religion: An Ideology of Neo-Messianic Russian Fundamentalism’, Demokratizatsiya, vol. 1, no. 2 (Spring 1992): 26.
103
Ludmilla Alexeyeva. ‘The Russian National Movement’, in
104
Charles Clover,