Вплив Дуґіна легко зауважити у російській армії та спецслужбах. З кінця 1990-х років він викладав у найпрестижнішій військовій академії — Академії Генерального штабу, чиї покровителі допомогли йому видати великими тиражами чотири видання «Основ геополітики». Кловер пише, що дуґінський фан-клуб містився «в одному з найтемніших закутків післяєльцинської Росії»[107]. Після розпаду СРСР «силовикам» потрібно було знати, хто їхній новий ворог, і Дуґін їм це пояснив. Його праці «посіяли зерно європейської ультраправої теорії на благодатному ґрунті військової номенклатури Росії, якій урізали статус і привілеї, і там воно почало проростати»[108]. За двадцять років до того як стати мейнстримом у часи Путіна, Дуґінове євразійство «зародилося у серії дискусій з європейськими правими»[109] і в лекціях, прочитаних вищому військовому командуванню Росії.
Дуґін доклав руку до низки партійних проектів. Першим його дітищем стала Націонал-більшовицька партія (НБП). Її члени віталися прямою рукою, піднятою вгору та стиснутою в кулак. На прапорі НБП було зображено чорні молот і серп у білому колі на червоному тлі[110]. Друге Дуґінове починання, партія «Євразія», проіснувало недовго. Більш вдалим виявився третій проект, Міжнародний євразійський рух. Із його молодіжного крила постали «неоопричники» — активісти, натхненні жахливою каральною гвардією царя Івана Грозного[111]. Молодіжне крило Міжнародного євразійського руху сформувалося після грузинської Революції троянд та української Помаранчевої революції одночасно з рухами «Наші» та «Росія молода» і «Молодою гвардією Єдиної Росії», об’єднавши у своїх лавах скінгедів та «ультрас» (футбольних хуліганів)[112].
Євразійство виросло з націонал-більшовизму, який почав формуватися в Радянському Союзі за Сталіна і позитивно сприймався чималою кількістю росіян-емігрантів. Євразійці та націонал-більшовики сполучили радянський комунізм із царським російським націоналізмом, отримавши на виході великодержавну імперіалістичну ідеологію, в якій російську культуру, мову та цивілізацію піднесено до панівного становища. Важливим аспектом євразійства є заклик до Росії відірватися від Заходу, а отже, цьому рухові принципово притаманна ксенофобська, підозрілива й параноїдальна ментальність всюдисущої змови. Попри те, що Волтер Лакюр вважає євразійство «туманною з культурної та політичної точки зору ідеєю»[113], це не завадило цьому рухові здобути ключову роль у путінській Росії.
Те, що колись було у російській політиці безглуздим і екстремальним, стало провідною течією після переобрання Путіна у 2012 році. Між 2007–2008 роками та виборами 2012-го колись маргінальні прихильники неофашистських та євразійських ідеологій, зокрема і Дуґін, перемістилися з периферії до центру політичного життя. Дуґін вітав народження фашизму в Росії як «консервативну революцію». Упродовж десятиріччя, що передувало кризі 2014 року, він встиг стати «впливовим гуру», який напророкував «тісне зближення риторики російських ультраправих і декого з високопоставлених осіб, не в останню чергу самого Путіна»[114]. Іван Дємідов, голова ідеологічного підрозділу «Єдиної Росії», належить до шанувальників праць Дуґіна. У статті, опублікованій за п’ять з половиною років до так званої «російської весни» 2014-го, Андреас Умланд писав:
«Російські ультраправі, включно з деякими криптофашистськими секціями, стають дедалі більш впливовою частиною мейнстримного публічного дискурсу в Москві. Їхній вплив можна відчути в російських медіях, наукових колах, громадянському суспільстві, мистецтві та політиці»[115].