Марлен Ларуель вказує на прояви фашизму в «російській весні» Дуґіна у двох аспектах. Першим із них був заклик до тоталітарної націоналістичної революції з метою повалення режиму і трансформації російського суспільства за допомогою культу насильства, смерті та жертви. Російські націоналісти та євразійці були розчаровані відмовою Путіна від приєднання Донбасу і «Новоросії», яку, на їхню думку, слід було запросити до Євразійського союзу як федеративну республіку в рамках чергового «збирання російських земель»[129]. При цьому Путін і російські націоналісти сходилися у сприйнятті приєднання Криму як виправлення історичної несправедливості. Домінування етнокультурних факторів у ідентичності Росії підкріплювало ідеологічну артикуляцію вимог возз’єднання «русских», які буцімто зазнавали «мовного етноциду» на сході України та в Криму[130].
Другим аспектом було узгодження російської фашистської та націоналістичної думки з екстремальним ультралівим дискурсом, ворожим до олігархів, великого бізнесу, ЄС, США та глобалізації[131]. Редактор часопису “The Nation” Стівен Коен, журналіст “The Guardian” Джонатан Стіл, лідер британської Лейбористської партії Джеремі Корбін і такі вчені, як Річард Саква покладають провину за створення кризової ситуації на ЄС і НАТО за розширення та їхнє сприяння розвиткові демократії[132].
Еклектична коаліція лівацьких та ультраправих добровольців воює пліч-о-пліч із російськими маріонетками на Донбасі. Мотивовані ворожістю до США, глобалізації та ЄС, вони їздять на схід України, аби боротися з уявною «нацистською нечистю, яку підтримує ЦРУ»[133]. «Цей регіон став перевалочним пунктом для тих, хто вважає, що світ перебуває у лещатах змови, влаштованої ЦРУ, масонами, корпоративним капіталізмом або сіонізмом, і вони вважають, що Кремль і донбаські повстанці [sic] є останньою лінією оборони»[134]. Лівих та ультраправих добровольців об’єднує віра в те, що вони борються з урядом, нібито встановленим за допомогою путчу, влаштованого американцями[135]. Добровольці із сербських націоналістичних угруповань, зокрема члени Сербської радикальної партії, багато з яких набули бойового досвіду в Хорватії та Боснії і Герцеговині, воюють на боці російських маріонеток поряд із угорськими, французькими та німецькими фашистами. Інтернаціоналістичні формування об’єднують ультралівих французьких, іспанських та бразильських добровольців[136].
Олександр Мотиль вважає, що після шістнадцяти років перебування Путіна при владі російська політична система еволюціонувала до фашистської[137]. Питання про те, хто є носієм суверенітету в певній політичній системі, принципово відрізняє російську політичну культуру від української. У Росії ним є верховний лідер-«мачо» або цар, тимчасом в Україні, як засвідчили Помаранчева революція та Євромайдан, — народ. Мотиль стверджує, що Росія перейшла від «повного (консолідованого) авторитаризму» до фашизму під час україно-російської кризи 2014–2015 років[138]. Траєкторія руху пролягла від переобрання Путіна в 2012 році, коли він цілковито пристав на націоналізм, «консервативні цінності», імперіалізм і ксенофобію, до того, що стало скам’янілою «подобою брєжнєвського режиму»[139]. Такі погляди не обмежувалися офіційними колами: подібні націоналістичні постави висловлювали і представники опозиції, скажімо, Алєксєй Навальний[140]. Путінська Росія стала «консолідованим авторитарним режимом» після Помаранчевої революції та повороту Росії вправо в 2007–2008 роках[141]. Маргінальна російська націоналістична риторика 1990-х років «стала стандартним жаргоном державної політики всього лише через півтора десятиліття»[142].
Фашистські та націоналістичні режими потребують вітчизняних й іноземних ворогів і процвітають завдяки полюванню на них[143]. До ворогів путінської Росії належать «зрадницька» внутрішня опозиція на утриманні західних спецслужб (звинувачення, запозичене безпосередньо з радянської комуністичної та кадебістської пропаганди) і чеченці-сепаратисти усередині країни, а ззовні — традиційний хижак у подобі підступного «русофобського» Заходу, США та ЄС, які просувають демократію, а також «фашистська Україна» та ісламський тероризм.
129
Marlene Laruelle. ‘The Three Colors of Novorossiya, or the Russian Nationalist Mythmaking of the Ukrainian Crisis’,
130
Yuri Teper. ‘Official Russian Identity Discourse in the Light of the Annexation of Crimea: National or Imperial?’,
132
Chris de Ploeg. ‘In Ukraine Europe Is Collaborating with Oligarchs and Fascists’, SP International, 23 February 2016.
133
Shaun Walker. ‘“We Are Preventing a Third World War”: The Foreigners Fighting with Ukrainian Rebels’, The Guardian, 24 September 2015.
136
Група українських хакерів роздобула електронні листи, які свідчать, що Росія надала візи іноземцям, які бажали воювати на боці проросійських сепаратистів на Донбасі (‘Росія відкриває візи для терору в Україні — витік паспортних даних найманців’, InformNapalm, 3 квітня 2016).
137
Alexander J. Motyclass="underline" ‘Is Putin’s Russia Fascist?’ The National Interest, 3 December 2007; ‘Russia’s Systemic Transformations since Perestroika: From Totalitarianism to Authoritarianism to Democracy — to Fascism?’
138
‘Putin’s Russia as a Fascist Political System’: 25–36.; Valerie Sperling. ‘Putin’s Macho Personality Cult’,
139
Ben Judah.
141
Гатчинґс і Тольц вважають, що путінський поворот вправо стався у 2003–2004 роках, після нападу чеченських терористів на школу в Беслані, Революції троянд у Грузії та Помаранчевої революції в Україні. Ці події призвели до зростання антизахідної ксенофобії: Захід буцімто намагається зруйнувати Росію, яка виступає в ролі покровителя співвітчизників за кордоном і вимагає визнання російської першості в Євразії (Hutchings and Tolz.
143
Filia Shevtsova. ‘The Putin Doctrine: Myth, Provocation, Blackmail, or the Real Deal’, The American Interest, 14 April 2014.