Офіційна терпимість до російського націоналізму за урядування Нікіти Хрущова знизилася, проте за Брєжнєва повернулася і була повною мірою відновлена починаючи від середини 1960-х і до середини 1980-х років. Упродовж цих двох десятиліть міфи про Велику Вітчизняну війну і культ Сталіна стали невід’ємними складовими офіційного та неофіційного російського націоналізму.
Уславлення Путіним «Великої Вітчизняної війни» та символічна ресталінізація вельми нагадують часи Брєжнєва, Андропова та Константіна Черненка. Офіційний російський націоналізм був тоді допустимий, і його пропагували у «товстих» літературних журналах, театрі, кіно і медіях. Наприкінці 1960-х років близькі до влади російські націоналісти уклали спілку з «націонал-сталіністами» на шпальтах часопису «Молодая гвардия», центрального органу радянського комсомолу, спрямувавши свою ворожість проти «непатріотичної» та «антикомуністичної» ліберальної інтелігенції, яка гуртувалася довкола часопису «Новый мир». Злиття російського націоналізму та реабілітації Сталіна, таке п’янке в путінській Росії, сплило на поверхню і стало публічним набутком кілька десятиліть тому на шпальтах журналів «Молодая гвардия», «Наш современник» і «Москва», які апелювали до «значної групи радянських читачів, котрі поділяли сталіністські, антизахідні та ультранаціоналістичні переконання». Ці три часописи мали сукупний тираж у 1,3 мільйона примірників. Читачі цих журналів і подібних за ідеологічним спрямуванням книжок, глядачі серійних телевізійних шоу, спектаклів і кінофільмів перетворилися на багатомільйонну аудиторію, яка представляла собою в радянському суспільстві основний політичний виборчий округ[163].
Дедалі зростаючий вплив офіційного російського націоналізму припав на той час, коли Брєжнєв відмовився від хрущовської десталінізації. Це віддзеркалилося і в тенденції до применшення і, за нагоди, виправдання злочинів Сталіна, яке тривало паралельно з масштабними історичними викриттями навіть за доби Ґорбачова та Єльцина. Російські націоналісти епохи Брєжнєва та Путіна вбачають у Сталіні творця радянської ядерної наддержави, котру боявся світ, тож вони ігнорують і применшують його злочини проти людяності. У часи ідеологічного застою, чи то за Брєжнєва, чи за Путіна, російський націоналізм був і залишається корисним інструментом легітимізації радянської та російської держави; «великороси» були, врешті-решт, «етнічною несучою опорою радянської держави»[164].
Неприязнь офіційних російських націоналістичних журналів до ґорбачовської політики «перебудови» («перестройки») і «гласності» врешті знайшла відображення в антипатії Путіна до ґорбачовської та єльцинської Росії. Вплив офіційного російського націоналізму в 1970–1980-х роках був дуже розповсюдженим, його прихильники прагнули «запровадити державну ідеологію», що й трапилося за часів урядування Путіна[165].
Для офіційних російських націоналістів і сталіністів у Радянському Союзі та путінській Росії характерні такі переконання[166]:
1. Вони ігнорують сталінські злочини проти людяності та стверджують, що репресії того часу були значною мірою виправданими.
2. Вони засуджують діяльність, спрямовану на викриття сталінських злочинів, і хворобливо вороже ставляться до десталінізації в Україні та представлення в цій країні Голодомору як геноциду.
3. Вони просувають російську мову та культуру як вищу за інші мови та культури. Вони вважають, що радянізація та русифікація прогресивні, що українцям і білорусам слід перейти на культурно вищу російську мову, а не послуговуватися діалектами, якими вони вважають українську та білоруську мови.
163
Julia Wishnevsky. ‘Molodaya Gvardiya: A heading Voice of Opposition to Restructuring’,
166
Vera Tolz. ‘Russian Nationalism in the 1980s: Echoes of Stalinist Policy’,