Зростання офіційного та неофіційного російського націоналізму неминуче винесло на поверхню громадської думки співчуття до білогвардійців — вперше у часи «перебудови», а вдруге на початку XXI століття, що помітно в історичних реконструкціях Ігоря Ґіркіна та популяризації таких білих емігрантів, як Іван Ільїн, з боку Путіна. Виказувати ностальгію і прагнути перекинути мости до націоналістів-емігрантів у Радянському Союзі дозволялося лише росіянам; українських націоналістів-емігрантів продовжували таврувати, називаючи «буржуазними націоналістами» й «нацистськими колабораціоністами» аж до 1990 року, передодні розпаду СРСР.
У 1982 році ностальгія за білим рухом вперше проявилася у радянському кіновиробництві таким чином, що «білі офіцери дедалі частіше стають зразками честі й шляхетності для нас», тимчасом як герої-більшовики — «це кумедні постаті, предмет непристойних жартів»[177]. Тож путінська ностальгія за білим рухом є частиною довшої традиції. Прагнення російських націоналістів до єдності засвідчили популяризація путінського задуму щодо возз’єднання Московського патріархату та Російської зарубіжної православної церкви, перепоховання «білих» діячів у Росії, а також відкритий лист ста нащадків російських аристократів-емігрантів на підтримку Путіна в контексті війни на Донбасі[178]. Повідомлення про цей лист у газеті «Комсомольская правда» вийшло під промовистою назвою «Російська біла еміграція знову заступилася за Росію-матінку»[179].
Путін почав апелювати до білої еміграції у 2005–2007 роках. Одним із перших його жестів стало перевезення для перепоховання в Росії останків генерала Антона Дєнікіна. У травні 2015 року на російському телебаченні показали 2,5-годинний пропагандистський фільм «Президент», приурочений до п’ятнадцятиріччя перебування Путіна при владі. До перемог, здобутих Путіним за цей час, автори стрічки віднесли, зокрема, «возз’єднання» Криму з Росією, а також перепоховання Дєнікіна та Івана Ільїна — філософа-емігранта, прихильника фашизму й антисемітизму. Як і інші російські націоналісти, Ільїн не визнавав українців окремою від росіян нацією. Фільм показував, як Путін покладає квіти до їхніх нових могил у Москві[180]. Путін розповідав, що останки Ільїна були репатрійовані зі Швейцарії, а його архів повернули з Мічигану. Окрім самого кремлівського лідера, до шанувальників Ільїна належать прем’єр-міністр і екс-президент Дмітрій Мєдвєдєв, помічник Путіна Владіслав Сурков, голова Конституційного суду Росії Валерій Зорькін та московський патріарх Кірілл. Путін наводив слова Ільїна, обґрунтовуючи потребу Росії в авторитарній централізованій державі, Сурков цитував його у своїй ідеологічній платформі «суверенної демократії», а від лідера Комуністичної партії РФ Ґєннадія Зюганова Ільїн дістав похвалу за внесок у «розвиток російської державної ідеології патріотизму».
Завдяки творам Ільїна, який був шанувальником євразійства і фашистських режимів у міжвоєнній Європі, російська націоналістична думка стала впливовою і популярною в сучасній Росії[181]. Російські націоналісти і білоемігранти були «духовно близькі» Ільїну, і він ніколи не відкидав фашистської ідеології навіть після її поразки у Другій світовій війні. У 1940–1950-х роках Ільїн опрацював начерк конституції фашистської «Святої Русі» як гранично централізованої держави, керованої «національним диктатором», «натхненним духом тотальності».
Ільїн вважав, що Захід намагається знищити Росію і що частина цієї стратегії полягає у відокремленні України — цей підхід цілком поділяє і Путін. За Ільїним, мета пропагування Заходом демократії та тріумфу свободи полягає в тому, аби ослабити могутність Росії, тож обидва, і Ільїн, і Путін, відчувають «безкомпромісну ненависть до Заходу». «Причини того, чим Ільїн пояснює гадану ненависть Заходу до Росії, щодня висвітлює російське телебачення: Захід не знає і не розуміє Росію, і тому боїться її»[182].
177
Yulia Voznesenskaya. ‘Transformation of the Image of the White Guard Officer in Soviet Cinema’,
178
Clifford G. Gaddy and Fiona Hill.
179
Александр Гамов. ‘Русская белая эмиграция вновь вступилась за Россию-матушку’, Комсомольская правда, 25 грудня 2014.