Підтримуючи дії Кремля у Криму та на Донбасі, РПЦ має підтримку серед віруючих у цих регіонах, хоча на Донбасі вона поступається за популярністю Українській православній церкві Київського патріархату (УПЦ КП) і протестантським церквам. Більшість парафій Української православної церкви Московського патріархату (УПЦ МП) розташовані в західній і центральній Україні. По всій країні станом на 2018 рік УПЦ МП мала на 6 тис. більше парафій, ніж сумарно її конкуренти з УПЦ КП та Української автокефальної православної церкви, проте ідентифікували себе з церквою Московського патріархату лише 13% віруючих (проти 24% вісім років тому), тоді як із церквою Київського патріархату — 29%. Як пояснювали соціологи із Центру Разумкова, головним чинником падіння довіри до РПЦ стала відкрита підтримка її ієрархами агресії проти України[194].
Вселенський (Константинопольський) патріархат позитивно відреагував на прохання президента та парламенту України надати об’єднаній українській православній церкві статус автокефальної. У жовтні 2018 року він визнав недійсним рішення від кінця XVIII століття щодо перебування Київської митрополії в управлінні Московського патріархату, таким чином процес надання автокефалії набув незворотного характеру. Незалежна від Москви Українська помісна православна церква має стати третьою за розмірами у світі після Російської та Румунської православних церков; одночасно РПЦ може втратити третину своїх парафій на території України[195].
Російська православна церква має давні традиції ультраконсерватизму та антимодернізму, недовіри до західної демократії та прав людини, протидії глобалізації, проявів антисемітизму. Алєксандр Вєрховський описує ксенофобію кліру РПЦ, що виявляється у твердженнях про всесвітню «жидомасонську» змову, антисемітизмі, проповідях проти західного лібералізму та глобалізації, врешті, у мілітарних проявах «російського православного церковного фундаменталізму»[196]. Православні фундаменталісти-добровольці прибувають на Донбас, аби воювати пліч-о-пліч із російськими маріонетками, отримавши перед цим або вже після прибуття благословення від священиків РПЦ[197].
«Позитивні спогади про минуле царської Росії, — пише Ларуель, — створюють безпрецедентний поштовх для процесу міфотворчості довкола “Новоросії”»[198]. «Російська православна армія», «Імперський легіон», козачі роти та білогвардійці-націоналісти, як-от Ґіркін, мають тісні стосунки з РПЦ. Інтелектуальне тло для підйому впливового православно-монархічного націоналізму з’явилося у 2012–2013 роках завдяки Російському інститутові стратегічних досліджень (рос. РИСИ), який до 2009 року контролювала Служба зовнішньої розвідки Росії. Користуючись фінансовою підтримкою російського православного фанатика і олігарха Малофєєва, цей аналітичний центр підготував стратегічний документ, що опинився в розпорядженні московської опозиційної «Новой газеты»[199]. Вплив РИСИ можна зауважити на телебаченні, в російському парламенті, президентській адміністрації, збройних силах та спецслужбах. Директор інституту Леонід Рєшетніков та керівник його «українського» відділу Тамара Гузєнкова — православно-монархічні націоналісти й українофоби, антисеміти та гомофоби[200]. Варто додати, що Ґіркін працював охоронцем у Малофєєва, який до того ж мав близькі зв’язки із Сергієм Аксьоновим[201]. Для цієї націоналістичної когорти українці є «квазінародом», їхня мова створена австрійцями та поляками, аби нашкодити Росії, Україна — це штучне утворення і держава-банкрут, а насправді існує лише «Малоросія». «Навіщо нам з Україною [...] порівнювати себе? — заявив 2016 року прем’єр-міністр Мєдвєдєв. — Я просто про те, що там ані промисловості, ані держави не існує»[202]. РИСИ рекомендував керівництву РФ лінії поведінки, подібні до пропозицій Дуґінових євразійців, — скажімо, потайки фінансувати проросійські групи в СНД та проникати в офіційні державні структури сусідніх країн.
194
‘Релігія і церква в українському суспільстві: Соціологічне дослідження’, 23–28 березня 2018, в Особливості релігійного та церковно-релігійного самовизначення українських громадян: тенденції 2010–2018 рр. (інформаційні матеріали) (Київ: Центр Разумкова, 2018): 3, 8.
195
Michał Wawrzonek. ‘Ukraine in the “Gray Zone”: Between the “Russkiy Mir” and Europe’,
196
Alexander Verkhovsky. ‘The Role of the Russian Orthodox Church in Nationalist, Xenophobic and Antiwestern Tendencies in Russia Today: Not Nationalism, but Fundamentalism’,
197
Andrew Higgins. ‘Evidence Grows of Russian Orthodox Clergy’s Aiding Ukraine Rebels’, The New York Times, 6 September 2014.
199
‘«Представляется правильным инициировать присоединение восточных областей Украины к России»’, Новая газета, 24 февраля 2015.
200
Александр Сытин. ‘Анатомия провала: О механизме принятия внешнеполитических решений Кремля’, Брама, 5 января 2015.
202
‘Медведев об Украине: Там промышленности нет, государства не существует’, РИА Новости, 4 апреля 2016.