Выбрать главу

В аналітичних документах російських спецслужб і націоналістичних осередків Україну зображають як країну, населену російськомовними і «малоросами», які прагнуть опинитися в обіймах матінки-Росії. Насправді це бачення існує лише в уяві самих «експертів», сформованій витягами з російських і радянських історичних книжок та їхніх власних публікацій. Співробітники РИСИ, як і ФСБ, помилково вважають, що українці та росіяни — один народ, применшують українську опірність до російської гібридної війни, перебільшують пропутінські та антиукраїнські настрої на сході та півдні України і, крім того, цинічно певні, що європейців можна купити дешевими енергоносіями.

Путін і силовики геть помилково тлумачать українські реалії, позаяк їхні радники стверджували, що прозахідні настрої маргінальні й спровоковані жменькою «профашистських» мігрантів із заходу України. Так само хибними були висновки російських політтехнологів про Україну на виборах 2004 року, але, схоже, у Кремлі та його аналітичних структурах так нічого й не навчилися.

ВЛАДІМІР ПУТІН І РОСІЙСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ

Існують переконливі свідчення впливу російського націоналізму на президента Путіна. Росія, за словами Путіна й інших російських лідерів, мусить іти унікальним шляхом розвитку, оскільки вона — євразійська цивілізація, яка не є ні європейською, ні азійською, проте перевершує Захід. Ідеалізація Заходу наприкінці 1980-х і в 1990-х роках перетворилася на заздрість і ненависть до нього, тож Путін пообіцяв захистити Росію від гаданого нав’язування їй чужих західних цінностей[203].

На початку 2000-х років владу в російській державі здобули силовики, які потерпають від ностальгії за СРСР та радянською владою і прагнуть, аби їх поважали в усьому світі; Криштановская та Байт називають їхню систему влади «мілітократією»[204]. «Єдині, кого слухає Путін, — це військові й розвідники», — вважає міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський[205]. Давні шанувальники Дуґіна з-поміж силовиків забезпечили дедалі більше зростання впливу націоналізму на російське політичне керівництво.

Путінська контрмобілізація під час та після виборів 2012 року інтегрувала «консервативних і націоналістичних інтелектуалів» на кшталт Кургіняна й Дуґіна, об’єднавши «поміркованих патріотів» і «радикальних націоналістів» довкола «консервативних цінностей». Ці ідейні ревнителі російського месіанства й антизахідної ксенофобії після переобрання Путіна дедалі більшою мірою намагалися здобути його прихильність за посередництвом Ізборського клубу[206]. Російська зовнішня політика «підживлювала думки про імперіалістичний характер сучасної Росії», а будівництво імперії та імперська риторика легітимізували й долучили до мейнстриму слов’янофільство та євразійські ідеології[207].

Путін прийшов до влади, коли сили НАТО піддали бомбардуванням Югославію, Косово відокремлювалося від Сербії з тим, аби в майбутньому проголосити незалежність, а Бульдозерна революція в Сербії стала першою з-поміж тих, що отримають назву кольорових, або демократичних революцій. Косово ніколи не було югославською республікою і тому, на відміну від п’ятнадцяти радянських і шести югославських республік, не мало права, згідно з міжнародним законодавством, стати незалежною державою. У 2008 році російські політики та діячі української Партії регіонів посилалися на косовський прецедент для виправдання визнання «незалежності» відторгнених від Грузії Південної Осетії та Абхазії[208].

Російські та частина українських лідерів соціалізувалися під впливом конспірологічних настроїв, тому вони розглядали ці події як один ланцюжок подій. Цей світогляд утвердився під впливом Трояндової та Помаранчевої революцій 2003 й 2004 років, тож у законодавчих органах цих країн залунали заклики (втілені в Росії, але безуспішні в Україні) заборонити гадану підтримку західних розвідок для НУО, масових протестів і спроб зміни режиму. В Росії 2005 року проурядова організація «Наші» започаткувала контрреволюційну кампанію, тавруючи сили, що підтримали Помаранчеву революцію як «фашистів», а себе, відповідно, видаючи за «антифашистський» рух. Партія «Єдина Росія» підписала угоду про співпрацю з Партією регіонів, лідер, якої Янукович вважав, що стати президентом йому завадила влаштована заходом Помаранчева революція. Російські націоналісти та політики з Партії регіонів і Компартії України не вбачали суттєвої різниці між інтервенцією НАТО у Сербії та вторгненням США до Іраку, оскільки в обох випадках ООН не надавала дозволу на ці операції.

вернуться

203

Olga Malinova. ‘Obsession with Status and Resentment: Historical Backgrounds of the Russian Discursive Identity Construction’, Communist and Post-Communist Studies, vol. 47, no. 3–4 (September 2014): 291–303.

вернуться

204

Olga Kryshtanovskaya and Stephen White. ‘Putin’s Militocracy’, Post-Soviet Affairs, vol. 19, no. 4 (October 2003): 289–306.

вернуться

205

Ben Judah. ‘Putin’s Coup: How the Russian header Used the Ukraine Crisis to Consolidate His Dictatorship’, Politico, 19 October 2014.

вернуться

206

Engstrom. ‘Contemporary Russian Messianism and New Russian Foreign Policy’.

вернуться

207

Teper. ‘Official Russian Identity Discourse in the Tight of the Annexation of Crimea: National or Imperial?’

вернуться

208

‘The Kosovo Precedent’ in Ronald D. Asmus. A Little War That Shook the World: Georgia, Russia and The Future of the West (New York: Macmillan, 2010): 87–109.