За чотири роки після «російських патріотів» власне націоналістичне кредо представив у листі до радянських лідерів Солженіцин[222]. Пізніше, у 1990 році, він писав, що в разі проголошення незалежності Україна має дозволити «самовизначитися» регіонам, де «зроду старої України не було, як [...] Новоросія, чи Крим, Донбас»[223]. Напередодні референдуму про незалежність України, наприкінці 1991 року, Солженіцин закликав у кожній області окремо винести на голосування питання про те, чи слід залишатись у складі України. Путінський режим скористався націоналізмом Солженіцина як частиною «технології превентивної контрреволюції»[224]. Солженіцин висловив захоплення претензіями Путіна на утвердження російської національної пихи. Путін відреагував і підписав указ про присвоєння Солженіцину Державної премії за діяльність у гуманітарній сфері та особисто відвідав письменника у його будинку в червні 2007 року, щоб повідомити про нагороду[225]. Солженіцин, як і інші російські націоналісти, заявляв, що віддає перевагу націоналізмові перед демократією та «інституціоналізував авторитарний режим»[226].
На саміті НАТО 2008 року Путін заявив, що східні та південні регіони України було безпідставно включено до складу України і що вони суцільно заселені росіянами. Тим самим він висунув опосередковані претензії на терени, які він пізніше, навесні 2014 року, означить як «Новоросію»[227]. За шість років до свого військового втручання Путін лиховісно попереджав про свої наміри[228]:
«Але на Україні там одна третина — взагалі етнічні росіяни. Із сорока п’яти мільйонів осіб за офіційним переписом самих лиш росіян сімнадцять мільйонів[229]. Є регіони, де проживає лише російське населення, наприклад у Криму. 90% — це росіяни. Україна загалом — складна дуже держава. Україна в тому вигляді, як вона існує зараз, вона була створена в радянські часи, вона отримала території від Польщі — після Другої світової війни, від Чехословаччини, від Румунії. І зараз іще не всі вирішені прикордонні проблеми на Чорному морі з Румунією. Оце ж бо, від Росії величезні території отримала на сході та півдні країни. Це складне державне утворення. І якщо ще ввести туди натовську проблематику, інші проблеми, це взагалі може поставити на межу існування саму державність. [...] Ну, сімнадцять мільйонів росіян на Україні живе. Хто нам може сказати, що у нас там немає жодних інтересів? Південь, південь України цілком, там самі росіяни»[230].
РОСІЙСЬКИЙ ТА РАДЯНСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ В УКРАЇНІ
Російські націоналістичні групи завжди були слабкими в Україні, за винятком Криму та, набагато меншою мірою, Одеси. У Донецьку в 1990-х роках російські націоналісти гуртувалися довкола панславістських організацій, як-от Громадянський конгрес і Слов’янська партія, але лише після Помаранчевої революції з’явилися власне російські націоналістичні організації на кшталт «Донецької республіки». Панславістські та російські націоналістичні організації в Україні мали подібний світогляд і такі самі шовіністичні погляди на українців, як націоналісти в Росії[231]. В Україні вони були поділені за приналежністю до різних поколінь: панславістів старшого покоління, скажімо, рух Олександра Базилюка, поглинула Партія регіонів, тимчасом організація «Донецька республіка» приваблювала агресивнішу й відверто пропутінську молодь.
Наприкінці 1990-х років Анатоль Лівен писав про «слабкість російського націоналізму в Україні», де не було такої етнічної мобілізації, яка відбулася серед сербських меншин на теренах колишньої Югославії[232]. Лівен писав це тоді, коли кримські російські націоналісти зійшли на маргінес через внутрішні чвари, натомість президент Кучма, чия біографія була пов’язана зі сходом України, жорстко реагував на їхні виступи від імені держави, а зовнішня підтримка з боку Росії залишалася слабкою. Ця ситуація почала поступово змінюватися після утвердження при владі в Росії Путіна й формулювання ним націоналістичного порядку денного. Ще одним вирішальним чинником виявилася монополізація влади на сході та півдні України відверто русофільською й радянофільською Партією регіонів та укладення нею союзу із кримськими російськими націоналістами.
222
Александр Солженицын. ‘Письмо вождям Советского Союза’, [5 сентября 1973],
223
Александр Солженицын. ‘Как нам обустроить Россию’, [июль 1990],
224
Robert Horvath. Apologist of Putinism? Solzhenitsyn, the Oligarchs, and the Specter of Orange Revolution’,
228
‘Выступление Владимира Путина на саммите НАТО (Бухарест, 4 апреля 2008 года)’, УНИАН, 18 апреля 2008.
229
За даними перепису 2001 року, в Україні з-поміж 48,5 млн. мешканців росіянами були не 17 млн., а 17,3%, тобто 8,3 млн. осіб (Держкомстат України. ‘Про кількість та склад населення України за підсумками Всеукраїнського перепису населення 2001 року’). —
230
За даними згаданого перепису, більшість росіяни складали лише в АР Крим (58,3%) та Севастополі (71,6%); у Луганській обл. їх налічувалося 39%, у Донецькій 38,2%, у Харківській 25,6%, у Запорізькій 24,7%, в Одеській 20,7%, у Дніпропетровській 17,6%, у Миколаївській і Херсонській по 14,1% (Держкомстат України). —
231
Олександр Базилюк вважав російську та українську культури «єдиним цілим». Stephen Shulman. ‘Nationalist Sources of International Economic Integration’,
232
Anatol Lieven. ‘The Weakness of Russian Nationalism’,