Микола Рябчук уміщує сучасну українофобію в історичний контекст, що сягає у XVIII століття, коли у процесі формування російського гегемоністського погляду вперше був детально розроблений образ українців як «молодших братів», яких слід захищати, водночас не даючи їм забути про їхнє місце. Ставлення росіян до українців глибоко врізалося у стійкі етнічні стереотипи у фольклорі та ідеологічні конструкти в культурних і політичних дискурсах, де росіяни є домінуючою групою, а українці — підневільним народом[247].
Путін дотримується давньої лінії російських націоналістів, що тягнеться щонайменше від часів Першої світової війни та революції 1917 року. Вони вірять, що Захід (австро-угорці, далі німецькі нацисти, американська розвідка та фонди, що пропагують демократію, а останнім часом і ЄС) прагне розділити дві гілки «російського народу». З їхньої точки зору, український «сепаратизм» не має місцевого коріння і його штучно підтримують західні змовники. Тольц пише: «Більшість росіян вбачали в українському націоналізмі наслідок інтриг чи то поляків, чи австрійців», і «навіть деякі ліберали почали дивитися на український сепаратизм виключно як на результат інтриг іноземних наддержав, спрямованих на розчленування Росії»[248].
Попередження президента Путіна під час саміту НАТО 2008 року, що Україна може розпастися, — це давня думка російських націоналістів, які розглядали Україну як штучну конструкцію. «Практично усі роки незалежності України, — відзначали українські аналітики 2009 року, — улюбленою розвагою наших північно-східних сусідів були фантазії про її неминучий розпад, якщо не сьогодні, то завтра — обов’язково»[249]. Ба більше, «колись подібні розваги були справою неосвічених маргіналів. Тепер це заняття стало модним, учорашні маргінали стали шанованими респектабельними представниками російської еліти, до думки яких прислухаються перші особи країни»[250].
Зневажливі погляди Путіна на Україну та його переконання в тому, що східну й південну Україну помилково віддали Радянській Українській республіці, були обговорені ще за десятиріччя до кризи. Того ж місяця, коли Путін виступив у НАТО, «Русский журнал» московського політтехнолога Павловського опублікував статтю під назвою «Операція “Механічний апельсин”», де виклав сценарій того, що трапиться через шість років у Криму[251]. Дмитро Тренін виявив, що в 2011 році, за президентства Януковича, коли місцеві «фашисти» відступили, в Москві обговорювали «велику геополітичну перебудову Північного Причорномор’я, у процесі якої південь України від Криму до Одеси відокремиться від Києва та сформує дружню Москві буферну державу»[252].
Світ запізніло, аж після настання україно-російської кризи, усвідомив, що Путін та його політичні й урядові союзники є серійними брехунами, які практикують мистецтво «маскировки» (технології введення противника в оману). У 2008 році, відповідаючи на запитання, чи має Росія плани щодо встановлення контролю над Кримом, Путін сказав, що півострів «жодним чином не є спірною територією». За його словами, «питання про якісь подібні цілі для Росії, вважаю, відгонить провокаційним сенсом». Він також додав, що «Росія давно визнала кордони сучасної України», а міжетнічні відносини у Криму є внутрішньою справою останньої[253].
Оцінка України як «штучної держави», висловлена Путіним у розмові з президентом Бушем, з’явилася у багатьох десятках російських видань, надрукованих величезними тиражами (деякі з них написані майбутніми лідерами російських маріонеток) і опублікованих задовго до збройного конфлікту на Донбасі. Подібні погляди фігурували в численних фільмах, які наголошували на українсько-нацистській співпраці, зображали Україну державою-банкрутом і прогнозували майбутній конфлікт із НАТО та США довкола України, що призведе до «громадянської війни»[254]. Від 2006–2007 років у Росії з’являються публікації, де дуже детально передбачено вигадані майбутні війни з Україною та розпад Української держави.
Луганський письменник Сергій Чебаненко був одним із перших, хто передбачив розвиток кризи 2014 року. Так званий «заступник міністра оборони ДНР» Федір Березін — автор 24 науково-фантастичних романів («історичне фентезі») на російську військово-націоналістичну й науково-фантастичну тематику, в тому числі «Війна 2010: Український фронт» (2009 рік) та «Українське пекло» (2011 рік, перевиданий у 2014 році)[255]. У 2009 році російське видавництво «Фоліо» (не слід плутати з однойменним харківським видавництвом) випустило книжку «Незалежна Україна: крах проекту», в якій Максім Калашніков стверджував, що Україна піде шляхом Югославії, розділившись на дві частини, і західна її половина воюватиме зі східними регіонами[256]. Ці погляди були перемішані із лиховісними сценаріями неминучого невиконання Україною в майбутньому своїх суверенних боргових зобов’язань і перетворення її на державу-банкрута. У фантастичному романі донеччанина Георгія Савицького «Поле бою — Україна: Зламаний тризуб» було описано майбутню війну між Росією та Україною. Військові НАТО, авіація США та західноукраїнські «націоналістичні найманці» починають зі знищення російськомовного населення країни, що провокує повстання на сході, півдні та у Криму. Росія енергійно допомагає російськомовним, і разом вони ламають «проклятий бандерівський тризуб!». Савицький впевнений, що Україна — «це наш останній і рішучий бій» для Росії[257].
247
Mykola Riabchuk. ‘Ukrainians as Russia’s Negative “Other”: History Comes Full Circle’,
249
Виктор Небоженко и Александр Леонов. ‘Распад Украины — сценарий геополитической катастрофы для России’, Флот 2017, 23 марта 2009.
250
Небоженко и Леонов. ‘Распад Украины — сценарий геополитической катастрофы для России’.
252
Greg Austin. ‘President Putin of Ukraine? Is It Only a Question of Time before Russia Will Annex Parts of Ukraine?’ The Diplomat, 29 January 2015.
254
Yitzhak М. Brudny. ‘Soviet and Post-Soviet Remembrances of World War II and Its Aftermath’ (доповідь на конференції “Contested Ground: The Legacy of the Second World War for Eastern Europe”, Едмонтон, 23 жовтня 2015).
255
Дмитрий Быков. ‘Война писателей’, Новая газета, 9 июля 2014. Про Березіна: Jack Hitt. ‘The Russian Tom Clancy is on the Front Line for Real’, The New Yorker, 7 January 2016.