Усі президенти України на власному досвіді зазнали труднощів у відносинах з Росією, і навіть до Януковича, найбільш проросійського з-поміж них, Путін ставився зі зневагою. В одній із каблограм посольства США у Києві наводилися слова тодішнього посла України в Москві Костянтина Гриценка про те, що «ніхто» у російському уряді «не хоче слухати посутні аргументи української сторони». Кремль, скаржився він, прагне в Україні «регентства», тобто «когось такого при владі в Києві, хто був би абсолютно раболіпним»[294]. Путін гадав, що наприкінці 2013 року йому вдалося купити Януковича, остаточно перетворивши його на свого сатрапа-регента, проте український народ нагадав російському президенту, що Україна — не Росія.
У наступному розділі аналізується давня радянська та російська українофобія, яка завдяки телевізійній пропаганді, політичним технологіям і соціальним медіям стала важливою складовою гібридної війни проти України.
Розділ 3
УКРАЇНОФОБІЯ ТА РЕСТАЛІНІЗАЦІЯ
На Україні упродовж останніх півтора роки спостерігається свавілля неонацизму, бандерівщини, радикал-націоналізму. [...] Це один із пріоритетів російської зовнішньої політики.
Навіть розмовляти українською, ще два роки тому державною мовою, може бути небезпечно, позаяк це породжує ворожість місцевих мешканців або підозру серед озброєних повстанців у підривній діяльності.
Російські кампанії проти «українського сепаратизму» та націоналізму сягають епохи Полтавської битви 1709 року, коли козацькі війська на чолі з гетьманом Іваном Мазепою уклали союз зі Швецією, проте були розбиті Російським царством. Упродовж наступних трьох століть теми «зради» та причетності західних урядів до українських політичних проектів, покликаних ослабити Росію, становили осердя українсько-російських відносин.
Деякі російськомовні українці, носії «малоросійської» та радянської ідентичностей, вважали, що українці були «братнім народом» у тісному союзі, мешканцями губернії в царській Росії, радянської республіки чи домініону в межах СНД. Вони погоджувалися з підрядною роллю України в «російському світі»[297] та заперечували проти європейської інтеграції. За радянської доби ті, хто поділяв ці погляди, складали найчисленнішу групу на Донбасі та в Криму.
Українці, які не приймали російської ієрархії національностей та підтримували майбутнє України в Європі, були, з точки зору вірнопідданців, «зрадниками», які повернулися спиною до «братнього російського народу». В Радянському Союзі тих, хто шукав місця для української ідентичності поза межами радянської та російської сфер впливу, паплюжили, називаючи «буржуазними націоналістами» і «нацистськими колабораціоністами», а в сучасній Росії — «фашистами». Президент Путін навесні 2014 року заявив: «Ми бачимо сваволю неонацистів, націоналістів і антисемітів у деяких частинах України, в тому числі й у Києві». В Росії українських трудових мігрантів часом називають «екстремістами» лише тому, що «вони говорять між собою українською»[298]. У Криму, якому був притаманний високий рівень ксенофобії, ще більше розпаленої російськими окупантами та їхніми місцевими колаборантами у 2014–2015 роках, ці фобії віддзеркалилися у репресіях проти української та кримськотатарської мови та культури[299].
Українці в царському, радянському та російському світогляді були не самостійними дійовими особами, а лише пішаками у змовах австрійців під час Першої світової війни[300], нацистської Німеччини у Другій світовій війні, західних та ізраїльських спецслужб у часи «холодної війни», а зрештою США та ЄС у «просуванні демократії». Теорії змов залишаються глибоко вкоріненими в пострадянських політичних силах, як-от «Єдина Росія» та Партія регіонів. Віктор Янукович був переконаний, що Помаранчева революція та Євромайдан були західними змовами, покликаними перешкодити йому прийти до влади в першому випадку і усунути його від влади у другому. Путіну притаманний патологічний страх перед революціями, відколи він, перебуваючи в Німецькій Демократичній Республіці, побачив на власні очі, як повсталий народ повалив комуністичний режим[301]. Виступаючи в ООН, Путін заявив, що Євромайдан зумовлений тим, що «ззовні спровокували збройний переворот», унаслідок чого «спалахнула громадянська війна», тим самим звинувативши західні уряди в ескалації конфлікту[302]. Російські масмедії здавна сповіщали про загрозу «громадянської війни» в Україні та зображували Україну «збанкрутілою державою».
294
William Taylor, U.S. Ambassador to Ukraine, to Washington, DC, re. ‘Ukraine-Russia: Political Aspects of the Gas Crisis’, 30 January 2009, Wikileaks.
295
‘Долгов: противодействие бандеровщине — один из приоритетов внешней политики РФ’, ТАСС, 10 июля 2015.
296
Roman Olearchyk. ‘Donetsk Faces a Creeping Russification’, Financial Times, 5 June 2016.
297
Michał Wawrzonek. ‘Ukraine in the “Gray Zone”: Between the “Russkiy Mir” and Europe’,
298
Andrey Kurkov.
299
Юрій Луканов, тоді голова Незалежної медіа-профспілки, під час відвідин Криму навесні 2014 року зустрів там дуже високий рівень ксенофобії, українофобії, неприязні до іноземців та неповаги до відвідувачів (інтерв’ю автора з Лукановим, Київ, 16 квітня 2014).
300
Alexandre Wolkonsky.
301
Thomas Ambrosio. ‘Insulating Russia from a Color Revolution: How the Kremlin Resists Regional Democratic Trends’,
302
Владимир Путин, речь на 70-й сессии Генеральной Ассамблеи ООН, Президент России, 28 сентября 2015.