Ще одна нахабна брехня стверджувала, наче в копальні на Донеччині після відступу українських військ виявили «масове поховання» 80 жертв «фашистів» із відрізаними вухами, в тому числі обезголовленої вагітної жінки[334]. Хоча цифра у 80 жертв була названа «загальновідомим фактом», що розпалювало гнів і недовіру, це твердження не мало жодного фактичного підґрунтя. Мешканці Донбасу відтворювали коментарі російського телебачення, говорячи: «Вони [«київські фашисти»] хочуть нас знищити»[335]. Один російський православний священик на Уралі благословив добровольців, які вирушали в Україну, щоб боротися проти «фашистської нечисті»[336]; інший священик допомагав катувати українських військовополонених, б’ючи їх хрестом по голові[337]. А колишнього міністра закордонних справ Швеції Карла Більдта, архітектора Східного партнерства ЄС, російська пропаганда сміховинно назвала агентом ЦРУ в молоді роки, що начебто було зумовлено його бажанням помститися Росії за поразку Швеції в 1709 році.
Брехня й обман, що поширюються телеканалами Росії, а також «ДНР» і «ЛНР», служать «посиленню ненависті та розколу»[338]. Молодий український солдат, пересуваючись на БМП, підірвався на міні, що відірвала частину його тіла й закинула на телеграфний стовп. Російський найманець на Донбасі зауважив з цього приводу: «Це моє улюблене видовище: нацист висить на дроті. Врешті-решт, є Бог на небі»[339]. Шалена українофобія після перемоги Євромайдану призвела до силового протистояння у Харкові й Одесі навесні 2014 року. Проросійські активісти, охороняючи велетенський пам’ятник Леніну в Харкові, тим самим наче давали знак: «Фашисти, не випробовуйте терпіння Харкова», і застерігали Київ від «репресій» проти російськомовних громадян України[340]. Російське телебачення так інтенсивно поширювало пропаганду ненависті, що захисники харківського пам’ятника Леніну казали журналістам канадської CBC: «Як я можу підтримувати державу, яка оголосила мені війну?»[341]. Велетенський пам’ятник Леніну в Харкові демонтували у вересні 2014 року. Російська розвідка навчала та платила місцевим бойовикам з «Оплоту», щоб ті били «фашистів» у Харкові, а молодих прихильників Євромайдану витягували із будівель органів влади й жорстоко лупцювали під оплески натовпу, захопленого таким жорстоким поводженням[342].
На Євромайдані загинули 17 співробітників МВС: семеро з «Беркута» і десятеро з внутрішніх військ, у т. ч. троє з Криму та четверо з Харкова. Офіцерам міліції із підрозділу «Беркут», які брали участь у вбивстві беззбройних демонстрантів Євромайдану, місцеві мешканці аплодували, коли вони поверталися до Донецька та Криму[343]. Десятеро офіцерів «Беркута», звинувачених у веденні снайперського вогню по натовпу під час Євромайдану, втекли до Росії, де їм надали російське громадянство.
Навесні 2014 року мирні проукраїнські демонстранти та прихильники Євромайдану в Донецьку, Луганську, Харкові й Одесі були атаковані, позаяк «будь-який противник розділення країни на шматки автоматично оголошувався ними фашистом, майданутым, бандерівцем і взагалі ворогом та нелюдом. І навіть якщо реально ви при цьому не були фашистом, не підтримували Майдан і не були бандерівцем, в їхніх очах “так не буває”. Ви — ворог»[344].
Ключовою постаттю путінської пропаганди, російських політичних технологій та ідеологічного дискурсу є давній радник Путіна Сурков, добре відомий розробкою концепції «суверенної демократії», покликаної описати путінський режим. Роками він був головним маніпулятором у політичній системі, де «кожен політик був актором, що діяв за сценарієм Суркова»[345]. Російська «драматургія» мала свою власну логіку і «вже давно втратила зв’язок із реальністю чи реальними наслідками для світу», манджаючи на високій швидкості Україною, Сирією та іншими країнами, «наче засліплена від наркотиків»[346]. Російська пропаганда пов’язує зовнішню політику США і просування демократії на Близькому Сході із нацизмом і закликає Росію не відступати, позаяк «за Сирією пролягає російський кордон»[347]. Подібна заява пролунала за два роки до початку військової інтервенції РФ у Сирії 2015 року.
Російські лідери та громадськість вірять пропаганді, яку поширюють російські ЗМІ, фахівці з піару та політологи, оскільки «замість політики вона пропонує мистецтво перформансу. Замість дебатів — видовище. Замість проблем — “драматургію”. А замість реальності — вигадку»[348]. Редактор російськомовного часопису «Новое время», що виходить у Києві, Віталій Сич зазначив, що російська пропаганда, яка виглядала «сміховинно» в Києві, була «надзвичайно ефективною» в деяких російськомовних регіонах України, а тим паче в Росії, ЗМІ якої представляли всьому світові Революцію гідності як «незаконний переворот неонацистів, керований і спонсорований США»[349]. Євромайдан, що був «антикримінальною революцією», було «показано як агресивний наступ на все, що російське за культурою, мовою, ідентичністю»[350].
334
Shaun Walker. ‘Kommunar, East Ukraine: “Nothing to Eat, Nothing to Do, No Point in Life”’, The Guardian, 6 February 2015.
335
Natalia Antelava. ‘Russia’s Invasion Uncorks Ethnic Strife in Crimea’, The New Yorker, 3 March 2014.
336
Mark Franchetti. ‘Putin Boosted by Orthodox “Inquisition”’, The Sunday Times, 5 April 2015.
337
Галина Терещук. ‘«Кіборг» Олександр Машонкін не зламався навіть після 197 днів полону’, Радіо Свобода, 11 серпня 2015. Священик, зображений поряд із озброєними сепаратистами, став «персоною нон трата» в Україні (‘СБУ заборонила в’їзд в Україну громадянину РФ, священнослужителю РПЦ, учаснику НЗФ «ДНР»’, СБУ, 20 жовтня 2016).
339
Mark Franchetti. ‘Ukraine Licks Wounds as Guns Go Quiet’, The Sunday Times, 7 September 2014.
340
Noah Sneider. ‘The Empire Strikes Back: A Journey through Russia and Ukraine, Where the Deep Past Shapes the Future’, Medium, 6 November 2014.
342
James Jones, producer.
343
‘Crimea Welcomes Riot Cops after Murdering Euromaidan Protesters’, EMPR, 22 February 2014.
344
Виктор Аланов. ‘Картинка из Донецка, которую боится увидеть Путин’, Радіо Свобода, 29 січня 2015.