Владіслав Сурков сприяв просуванню таких проросійських організацій, як «Український вибір» Віктора Медведчука, фінансуванню ультраправих політиків і угруповань у Європі та сформулював параметри політичної технології Росії щодо «життєво важливої для системи»[351] України. Сурков давав президентові Януковичу поради щодо сумнозвісних «диктаторських законів» від 16 січня 2014 року, які стали каталізатором насильства у Києві та інших українських містах[352]. Електронні листи зі зламаної хакерами поштової скриньки Суркова переконливо свідчать про роль «православного олігарха» Константіна Малофєєва у підтримці російських маріонеток і демонструють високий рівень впливу РФ на поглиблення політичної дестабілізації та розростання сепаратизму в Україні. Сурков до найменших дрібниць контролював російських маріонеток і сам добирав членів «уряду ДНР»[353]. Другий пакет листів зі зламаної скриньки Суркова підтвердив, що вище керівництво Кремля контролює російських маріонеток, фінансує сепаратистський рух у містах України поза межами Донбасу та провадить пропагандистські кампанії проти українських лідерів.
Сурков також був організатором і учасником інавгураційного з’їзду Слов’янського антифашистського фронту в лютому 2014 року, започаткованого тридцятьма російськими націоналістичними організаціями, як-от Російська громада Криму, «Російська єдність» і Конгрес російських громад[354]. Російські маріонетки на Донбасі описують його як свого «політичного куратора», котрий забезпечував ідеологічне тло для проекту «Новоросії»[355]. Пітер Померанцев характеризує Суркова як чільного радника Путіна в Україні. «Чим є політика Росії в Україні, як не війною у форматі реаліті?»[356]. «ДНР» і «ЛНР» «починалися як фікції, створені олігархами у східних областях України та пропагандистами у Кремлі»[357].
Російська «війна у форматі реаліті» використовувала політичні технології, немислимі для радянських лідерів, і прищеплювала внутрішньо суперечливий образ «фашистів»-українців, які водночас є «братами» Росії, оскільки вони — «один народ». Пілот російського «Аерофлоту» під час рейсу з Москви назвав українців через внутрішній гучномовець «покидьками», «мерзотниками» й «убивцями». «Нічні вовки», банда байкерів на чолі з Алєксандром («Хірургом») Залдостановим (яка є одним із найбільших адресатів фінансування від адміністрації російського президента з-поміж громадських об’єднань), починаючи із 2010 року проводить у Криму щорічні байкерські шоу, що обертаються довкола міфу про «Велику Вітчизняну війну». Залдостанов отримав від російської влади медаль «За повернення Криму»[358]. У серпні 2014 року «Нічні вовки» влаштували шоу з використанням «націоналістичного року, піротехніки, нацистської символіки і танців-тлумачень, щоб зобразити Україну краєм, захопленим фашистами». Були задіяні всі звичні ідеологічні реквізити: американська змова проти Росії, західна русофобія, українська держава, що кишить фашистами, керованими західними ляльководами, російські визволителі Криму, українські звірства на Донбасі та російські воїни, котрі перемагають українських неонацистів і визволяють своїх російських братів. Це видовище обійшлося в мільйони доларів, його транслювали у прямому ефірі на каналі «Россия 2», а проводили в Севастополі, де, як сказав Залдостанов, «ми святкуємо нашу священну перемогу, коли фашизм, як гниле, отруйне тісто, переповнив київську діжу і став розповзатися по всій Україні». Лідерів України він зарахував до тієї ж категорії, що й «вороги, які нас ненавиділи, убили радянську країну й відібрали в неї її територію та армію»[359].
Політична технологія «війни у форматі реаліті» знайшла свій недвозначний вираз у гаслі Партії регіонів «До Європи без фашистів!», проголошеному політичною силою, дуже далекою від європейських цінностей. Ця технологія знайшла своє найбільш повне, орвеллівське втілення у спробах довести, що то Україна, а не Росія винна у вчиненні злочинів проти людяності на Донбасі, тоді як докази, представлені міжнародними організаціями та правозахисними групами, вказують, що головними винуватцями були саме Росія та російські маріонетки[360]. Слідчий комітет РФ закликав до покарання України за «геноцид» проти російськомовного населення східної та південної України[361]. Подібна лицемірна риторика увійшла в моду ще на світанку правління Путіна. У липні 2000 року 345 депутатів Державної думи підтримали резолюцію, що засуджувала «дискримінацію російської мови» в Україні. Вона звинувачувала українську владу і «крайні націоналістичні сили» в нарузі над «нашою історією» і прагненні «звести нездоланну стіну [...] духовного відчуження братніх народів»[362].
352
Anders Aslund.
353
‘Breaking Down the Surkov Leaks: What the Leaked Inbox of the Kremlin’s “Grey Cardinal” Tells Us about the War in the Donbass’, Digital Forensic Research Lab, 25 October 2016.
354
Elizabeth A. Wood. ‘Introduction’, in
355
International Crisis Group. ‘The Ukraine Crisis: Risks of Renewed Military Conflict after Minsk II’,
356
Peter Pomerantsev.
357
Joshua Yaffa. ‘Putin’s Hard Turn: Ruling Russia in Teaner Times’, Foreign Affairs (May-June 2015).
358
Elizabeth A. Wood. ‘A Small, Victorious War? The Symbolic Politics of Vladimir Putin’,
359
Glenn Kates. ‘Sevastopol’s Olympic-Sized Take on Ukraine: Bikers, Ballet, and Swastikas’, RFERL, 11 August 2014; Max Seddon. ‘This Pro-Putin Bike Show Is a Trashy Neo-Soviet “Triumph of the Will” Remake’, BuzzFeed, 11 August 2014.
360
‘Russian War Crimes in Eastern Ukraine in 2014’, report commissioned by Małgorzata Gosiewska, Member of Polish Parliament, 2 March 2016.
361
‘CK возбудил уголовное дело о геноциде русскоязычного населения на юго-востоке Украины’, ТАСС, 29 сентября 2014.
362
Государственная дума Федерального собрания РФ, заявление ‘В связи с проводимой на Украине дискриминацией русского языка’, 19 июля 2000, Собрание законодательства РФ, №31 (2000), ст. 3248.