Значна частина цього культу «зяяла величезним лицемірством», адже історією «Великої Вітчизняної війни» цілеспрямовано маніпулювали, перекручували її та «посипали блискітками задля обслуговування політичних потреб тих, хто керував країною»[403]. Ідеологічне бичування українських націоналістів також було нерозривно пов’язане із радянським (а пізніше російським) воєнним культом. Вихваляння «полководця» Сталіна призвело до того, що 1930-ті роки поставали не як десятиріччя масових злочинів, а як славна епоха індустріалізації, завдяки якій потужна радянська держава змогла врятувати Європу від «фашизму»[404].
Комуністична партія України та КДБ пов’язували «український буржуазний націоналізм» із фашизмом і нацистськими колабораціоністами часів Другої світової війни, українською еміграцією, п’ятою колоною антикомуністів, котрі за підтримки західних спецслужб прагнуть знищити Радянський Союз. З кінця 1960-х і до кінця 1980-х років КПРС та КДБ дедалі частіше розглядали виступи дисидентів і політичної опозиції на захист української мови та культури як вияв «українського націоналізму». Коли хтось публічно пишався тим, що розмовляє українською, то таку особу КДБ негайно підозрювало в ідеологічно-підривній діяльності. Націоналістичний активіст Анатолій Лупиніс розповів, як його запитували в КДБ на допиті: «Чому ви спілкуєтеся виключно українською? Що спонукало вас, особу, яка упродовж перших трьох років навчання в інституті розмовляла російською мовою, почати говорити українською? Чи ви не знаєте, що офіційною мовою в нашій країні є російська, і що в майбутньому всі народи говоритимуть російською? Чому ви відростили вуса?»[405].
За кілька десятиліть потому це «полювання на відьом» отримало друге життя на окупованих землях Криму і Донбасу, де особу могли затримати за розмову українською й демонстрацію українського прапора або ретроспективно засудити за участь у Євромайдані чи мітингах на підтримку єдності країни[406].
Зневажливі погляди та стереотипи щодо української мови, культури й історії, що були поширені у лавах Партії регіонів, КПУ, російських маріонеток на Донбасі та серед російських очільників, закорінені в епосі брєжнєвського «застою». Олександр Мотиль зазначає: «У письменстві українських дисидентів часто повторюється скарга, що співгромадяни знущалися з них, коли вони говорили українською, і казали їм розмовляти “людською”, тобто російською мовою»[407]. Такі погляди залишили незгладний відбиток, і навесні 2014 року українські журналісти, які подорожували до Криму та Донецька, переконалися, що вживання української мови автоматично робило їх підозрілими у прихильності до Євромайдану та «західноукраїнськими бандерами»[408]. Ця традиція відсилає нас до 1960–1970-х років, до радянських ідеологічних звинувачень української мови у тому, що це «бандерівська мова»[409]. Мешканець Луганська розповів про те, що віддає перевагу єдності з Росією, а не з «фашистським Києвом», а причина полягає в тому, що він не бажає говорити «цією телячою», тобто українською, мовою[410]. В 1990-х роках Анна Фурньє виявила, що київські школярі не бажають говорити українською у класі через побоювання видатися надто «націоналістичними»[411].
Попри те, що в роки Другої світової війни чимало росіян добровільно служили у збройних силах нацистської Німеччини, брєжнєвсько-андроповські КПРС і КДБ утримувалися від ідеологічних кампаній проти росіян-емігрантів і не звинувачували їх у співпраці з нацистами. Утворений російськими емігрантами у 1930-х роках НТС під час Другої світової війни надихався ідеями колабораціоністського руху генерала Власова, проте його члени ніколи не перебували в переліку головних мішеней радянської пропаганди, оскільки не становили загрози територіальній цілісності СРСР. Радянські спецслужби здійснювали операції проти НТС, але не намагалися фізично знищити його лідерів, на відміну від чільних українських націоналістів, які розглядалися як джерело реальних небезпек для системи.
Російські націоналісти не були сепаратистами і не намагалися відокремитись від СРСР. Натомість привілейований статус російської мови та культури означав, що російські дисиденти та антикомуністичні емігранти майже не мали підстав скаржитися на національну дискримінацію. Росіян, які виступали проти радянського режиму, не звинувачували в «буржуазному націоналізмі», оскільки вони, подібно до англійців у Великій Британії, не прагнули створення окремої держави. У 1991 році керівництво Російської РФСР просто не бачило потреби у проголошенні державної незалежності[412], тоді як Україна 24 серпня проголосила себе незалежною державою. Двадцять три роки потому, 24 серпня 2014 року, регулярні частини збройних сил РФ вторглися на схід України поблизу Іловайська і Новоазовська — і такі календарні збіги в історії української кризи повторювалися неодноразово (див. Таблицю).
404
‘Put In More Flags: What Military Parades and Song Contests Say about Russia’s Future’, The Economist, 14 May 2009.
405
The Ukrainian Herald: An Underground Journal from Soviet Ukraine, no. 6:
406
Коаліція громадських організацій та ініціатив «Справедливість заради миру на Донбасі»,
409
Roman Szporluk. Walentyn Moroz: His Political Ideas in Historical Perspective’,
410
Olga Rudenko. ‘Ethnic Russians in Ukraine’s Luhansk Also Want Closer Ties with Moscow’, Kyiv Post, 16 March 2014.
411
Anna Fournier.
412
12 червня 1990 року з’їзд народних депутатів Росії, який тоді очолював Боріс Єльцин, ухвалив Декларацію про державний суверенітет РРФСР. За місяць, 16 липня, подібну Декларацію прийняв український парламент. У серпні наступного року Верховна Рада ухвалила Акт проголошення незалежності України, підтверджений понад 90% голосів на грудневому всеукраїнському референдумі. Російська РФСР так і не зробила аналогічних кроків, а відтак «День Росії» відзначають 12 червня, в річницю прийняття Декларації про державний суверенітет РРФСР.