Таблиця 1.
Збіг чи умисна зневага? Важливі дати російсько-української кризи
| Дата | Історична подія | Сучасна політика |
| 21 листопада 2013 року | Річниця Помаранчевої революції 2004 року, яку в 2006–2011 роках відзначали як «День свободи», поки Янукович не скасував це свято | Уряд Януковича і Азарова під тиском РФ відмовляється підписувати Угоду про асоціацію з ЄС |
| 22 січня 2014 року | Річниця проголошення незалежності Української Народної Республіки (1918) | На Євромайдані було вбито перших протестувальників |
| 24 серпня 2014 року | Річниця проголошення незалежності України (1991) | Російське вторгнення в Україну в районі Іловайська та Новоазовська |
Радянський режим витрачав чималі ресурси на засудження «буржуазного націоналізму» у себе вдома та за кордоном аж до кінця 1980-х років. Низка найгучніших кампаній проти українських емігрантів у 1980-х роках супроводжувалися міжнародним полюванням на гаданих «військових злочинців» у Канаді, Великобританії та США. У 1960 році Радянський Союз створив контрольоване КДБ Товариство культурних зв’язків з українцями за кордоном (широко відоме як Товариство «Україна»), що спеціалізувалося на нападах на українську «націоналістичну» еміграцію. Подібні товариства були створені також для литовців, латишів і естонців, але не для росіян. Газета «Вісті з України», що виходила раз на два тижні, та її англомовний еквівалент «News from Ukraine», обидві доступні лише за межами СРСР, стали основним інструментом поширення дезінформації та обвинувачень проти окремих членів української діаспори, яких зображали як «нацистських колабораціоністів». Ці газети містили інформацію про судові процеси над українськими «націоналістами» в СРСР та аналіз підступних засобів, якими українські емігрантські організації буцімто прагнули підірвати радянську владу за підтримки західних розвідок та місцевих агентів.
КДБ спеціалізувався на пошукові зв’язків «націоналістичної» еміграції з українськими дисидентами та культурними діячами, намагаючись довести, що то були не автентичні внутрішні рухи, а змови, натхненні іноземними «нацистськими військовими злочинцями» та західними спецслужбами. Традиція пояснення опозиційної активності як справи рук Заходу закріпилася в російському та білоруському законодавстві, яке визначає НУО, що мають підтримку з-за кордону, як «іноземних агентів». Партія регіонів та КПУ також намагалися запровадити схожі норми в Україні, проте їм бракувало голосів у парламенті аж до січня 2014 року, коли прийняті в неконституційний спосіб «диктаторські закони» лише прискорили падіння режиму Януковича.
УКРАЇНОФОБІЯ І РЕСТАЛІНІЗАЦІЯ В ПУТІНСЬКІЙ РОСІЇ
Російські очільники, які ностальгують за Радянським Союзом і сталінським всевладдям, також упевнені, що росіяни та українці — це один народ (ця точка зору суперечить офіційному радянському визнанню українців окремим народом). Путін неодноразово заявляв, що між українцями та росіянами немає різниці, що вони — «один народ»[413]. Шовіністичні погляди, загальноприйняті сьогодні серед російського керівництва, не дочекалися майже жодного аналізу в західних наукових дослідженнях українсько-російської кризи.
Міфологія «дружби народів», сформульована творцями радянської національної політики, пропагувала її як своєрідну наднаціональну «уявлену спільноту» багатонаціонального радянського народу[414], сформованого Росією, що існувала століттями. Така міфологія виключала об’єктивну оцінку українсько-російських відносин, оскільки не могла адекватно порадити собі з військовими конфліктами між обома країнами, як-от у 1709 та 1917–1920 роках, або наслідками культурної денаціоналізації України та масових злочинів проти людяності.
413
Vladimir Socor. ‘Putin Outlines Current Policy to Ukraine’, part 2, Eurasia Daily Monitor, 24 April 2015.
414
Terry Martin. ‘An Affirmative Action Empire’, in Suny and Martin,