Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет

Оскільки чимало російськомовних громадян підтримують Київ, було б неправильно визначати конфлікт на Донбасі як «громадянську війну» між тими, хто розмовляє українською та російською мовами. «Насправді цей конфлікт подібний до Франкенштейна, штучно створеного російським урядом, який народився від брутального зовнішнього поштовху військової сили та вторгнення» і в якому роль «хореографа захоплення східної України» дісталася ГРУ[422]. Цей конфлікт більше схожий на зіткнення між конкуруючими українським/європейським і «русскомирским» цивілізаційними проектами[423], яке Стівен Шульман раніше описав як змагання між «етнічною українською» та «східнослов’янською» ідентичностями[424]. «Східнослов’янська» ідентичність тут поєднує в собі суміш етнічної та імперської російської та радянської колективних ідентифікацій. Українці та росіяни, ті, яким притаманна радянська ностальгія й ті, «хто прагне збереження імперії», підтримують російських маріонеток на Донбасі. Натомість ті, «кому більше несила терпіти збереження її впливу», виступили проти них[425].

БОРОТЬБА ЗА ІСТОРІЮ

Радянські та російські ідеологічні тиради проти «українського націоналізму» супроводжуються уславленням Сталіна. Сучасні російські лідери принципово не згодні з декомунізацією України[426], вшануванням пам’яті про Голодомор як великий радянський злочин і вияв геноциду, скоєного проти українського народу, а особливо з реабілітацією українських націоналістичних груп. У 2009–2012 роках президент РФ Дмітрій Мєдвєдєв створив Комісію з протидії спробам фальсифікації історії на шкоду інтересам Росії, покликану «захищати Росію від фальсифікаторів історії й тих, хто заперечуватиме радянський внесок у перемогу в Другій світовій війні»[427]. У серпні 2009 року Мєдвєдєв надіслав президентові Ющенку «послання», де стверджував:

«Російсько-українські відносини зазнають випробувань також унаслідок дотримання Вашою адміністрацією лінії на перегляд спільної історії, героїзації нацистських поплічників, звеличування ролі радикальних націоналістів і нав’язування міжнародній спільноті націоналістично забарвлених трактувань масового голоду 1932–1933 років в СРСР як “геноциду українського народу”»[428].

Російська кампанія проти української інтерпретації Голодомору була настільки всеохоплюючою, що навіть твори видатного правника Рафаеля Лемкіна, який запровадив сам термін «геноцид», потрапили до Федерального списку екстремістських матеріалів. Янукович втілив вимоги Росії, відмовившись від позиції щодо Голодомору, якої дотримувалися троє попередніх українських президентів, і погодившись із російським поглядом на голод як спільне лихо народів СРСР. Після окупації Росією Криму сам термін «Голодомор» був тут заборонений, а книги про голод класифікують як «екстремістські».

Реабілітація Сталіна спонукала Путіна боронити пакт Молотова-Ріббентропа і звинуватити Польщу в тому, що саме вона винна в нападі нацистської Німеччини, адже раніше колаборувала з нацистами під час розпаду Чехословаччини. Путін стверджував, що СРСР не вторгся до Польщі у 1939 році, а лише повернув втрачену ним територію, подібно до того, як Росія не загарбала, а «повернула» Крим. Путін, здавалося, не знає, коли слід зупинитися, стверджуючи, буцімто Голокост був спільним злочином поляків та німецьких нацистів[429].

Путін і Мєдвєдєв зайняли жорстку позицію, прагнучи монополізувати радянську перемогу в Другій світовій війні. Путін стверджував, що Росія виграла би війну навіть без України, що звучало дивно, адже тоді загинуло 8–10 мільйонів українців, а два мільйони були змушені до рабської праці в Німеччині (в тому числі й батько автора цієї книжки). Більшість битв, у яких СРСР брав участь, відбулися на терені радянської України, існувало чотири Українських фронти, 2072 українців було удостоєно звання Героя Радянського Союзу, українські солдати звільняли Аушвіц, а українець Олександр Берест брав участь у встановленні прапора перемоги над Берліном. У 2015 році МЗС Польщі пояснило своє небажання запрошувати Путіна на меморіальні урочистості з нагоди 70-річчя звільнення Аушвіца, заявивши, що його звільнили не російські, а українські воїни. Польський сенат відмовився спільно з Росією засудити націоналістичні угруповання в Україні, популярність яких дедалі зростала, з огляду на російську політику.

422

Luke Harding. A Very Expensive Poison: The Definitive Story of the Murder of Litvinenko and Russia’s War with the West (London: Guardian Books, 2016): 304–5, 314.

423

Wawrzonek. ‘Ukraine in the “Gray Zone”’.

424

Stephen Shulman. ‘National Identity and Public Support for Political and Economic Reform in Ukraine’, Slavic Review, vol. 64, no. 1 (Spring 2005): 59–87. Андрєй Циганков розглядає українсько-російську кризу як зіткнення ідентичностей прихильників проєвропейської Революції гідності та «східнослов’янської православної цивілізації» [Andrei Tsygankov. ‘Vladimir Putin’s Last Stand: The Sources of Russia’s Ukraine Policy’, Post-Soviet Affairs, vol. 31, no. 4 (July 2015): 296].

425

Mark Mackinnon. ‘We Have No Homeland’: Ukraine Dissolves as Exiles Flee’, The Globe and Mail, 28 November 2014.

426

Alexander J. Motyl. ‘Facing the Past: In Defense of Ukraine’s New Laws’, World Affairs (Fall 2015): 58–66.

427

Комісію була створено на підставі указу президента РФ у травні 2009 року й ліквідовано в лютому 2012 року.

428

Дмитрий Медведев. ‘Послание Президенту Украины Виктору Ющенко’, Президент России, 11 августа 2009.

429

Halya Coynash. ‘Putin says Poland, not USSR, was Hitler’s Ally and Responsible for Holocaust’, Human Rights in Ukraine, 25 September 2015.