Цю войовничу риторику «регіонали» вживали також у ході підготовки до президентської виборчої кампанії 2015 року. Наприкінці жовтня 2013 року, за місяць до того, як спалахнули протести Євромайдану, Партія регіонів організувала святкування 69-річчя звільнення України від нацистів. Тим самим вона, наслідуючи приклад Росії, намагалася скористатися минулими перемогами, аби знову закликати до боротьби проти сучасного «фашизму», тобто прозахідної опозиції.
На Донбасі проти проукраїнських активістів чинилося систематичне насильство. Свого часу радянська пропаганда також пов’язувала з «фашизмом» синьо-жовтий прапор і тризуб, і відповідні кліше відродилися в путінській Росії. На Донбасі багаторічні нападки КПУ й Партії регіонів на «фашистів» сягнули кульмінації 2014 року в примітивних негативних стереотипах українських патріотів і прихильників Євромайдану. Підтримку територіальної єдності України «зображували як ознаку нетерпимості та націоналізму», тож було небезпечно носити українську національну символіку. Спілкування українською мовою чи повага до державного прапора стали ознаками «фашизму»[447].
У листопаді 2014 року Верховний суд РФ заборонив українські націоналістичні угруповання «Правий сектор», УНА-УНСО та «Тризуб» на російській території, де вони і так не провадили активної діяльності. Державна дума заборонила «бандерівські» символи, які нібито домінували на Євромайдані й пізніше були використані в конфлікті на Донбасі, оскільки їх прихильники буцімто закликали до «геноциду, зокрема проти російського народу».
Під час Євромайдану та російської гібридної війни «на нас відкрили сезон полювання», — говорив один з українських активістів у Донецьку[448]. Під час Євромайдану діяльність його погромників координував Андрій Клюєв, тодішній секретар Ради національної безпеки і оборони України. Цих людей навчали у приміщенні МВС, а на місцях очолювали представники молодіжного крила Партії регіонів. Пов’язаних із організованою злочинністю «братків», одягнутих у звичні для них тренувальні костюми, часто використовували в ролі розпорядників під час «антифашистських» парадів і для силових нападів на журналістів та опозиційних активістів[449]. Ці напади, неначе на сміх, здійснювалися під гаслом: «До Європи без фашистів!»
Під час російської окупації західної частини Донецької області у квітні-червні 2014 року україномовні активісти стали мішенню викрадень, катувань і вбивств. Мешканцям Слов’янська радили розповідати «народним дружинникам» про усіх підозрілих людей, «особливо тих, які розмовляють українською мовою»[450]. Під час короткої російської окупації під заборону потрапили партії УДАР, «Свобода» та «Батьківщина». Українські політичні партії залишаються поза законом на українських територіях, що надалі перебувають під військово-адміністративним контролем Кремля. Мешканців Донбасу, які сповідують «проукраїнські» погляди, спецслужби угруповань «ЛНР» і «ДНР» зараховують до «шпигунів» і «терористів»[451].
Українофобія й шовінізм, які тривалий час культивувалися на Донбасі та в Криму, спираються на давні російські та радянські стереотипи, міфи й ідеологеми про Україну та українців. На окупованих територіях російська влада і місцеві колаборанти здійснюють репресії проти носіїв української та кримськотатарської мови, культури й ідентичності. У моніторинговому звіті Конгресу національних громад України йдеться про те, що єдиний регіон, де після 2014 року ксенофобія зростає, — це Крим[452]. Донецький національний університет змушений був переїхати до Вінниці, тоді як те, що лишилося в Донецьку, аж ніяк не можна назвати схожим на університет. «Ректор» цього так званого «університету» Сергій Баришніков, призначений окупантами, давно відомий своїми українофобськими і шовіністичними поглядами. У травні 2015 року меморіальну дошку на вшанування українського поета і дисидента Василя Стуса, відкриту 2001 року тодішнім донецьким губернатором Януковичем, зруйнували, замінивши її на пам’ятник радянському шпигуну Ніколаю Кузнєцову. Стус народився на Вінниччині, але навчався у Донецьку в 1954–1959 роках. Він помер у колонії для політичних злочинців на Уралі в 1985 році, вже після приходу до влади в СРСР Міхаіла Горбачова. Попри те, що Стуса більше не шанують в окупованому місті, переміщений Донецький університет, який тепер функціонує на новій батьківщині, нині носить його ім’я.
447
Місія ОБСЄ з оцінки стану справ із дотриманням прав людини в Україні. ‘Звіт про стан справ із дотриманням прав людини та прав національних меншин’, OSCE, 12 травня 2014.
448
Oksana Grytsenko. ‘Pro-Ukrainian Activists in Luhansk Go into Hiding, Wait for Help from Kyiv’, Kyiv Post, 21 May 2014.
449
‘Молодики до крові побили журналістів, міліція не втручалася’, Українська правда, 18 травня 2013.
450
‘У Слов’янську оголосили полювання на україномовних’, Українська правда,, 18 квітня 2014.
451
Halya Coynash. ‘New Wave of “Arrests” & Attack on Ukrainian Churches in Militant-Controlled Donetsk’, Human Rights in Ukraine, 30 January 2016.
452
Вячеслав Лихачев и Татьяна Безрук. Два года войны: Ксенофобия в Украине в 2015 г.: Информационно-аналитический доклад по результатам мониторинга (Киев: Конгресс национальных общин Украины, 2015): 64.