ВИСНОВКИ
Російські кампанії проти різних виявів українського націоналізму тривали від початку XVIII століття і ставали очевиднішими та гучнішими, коли російська держава опинилася у кризі на початку XX століття, у роки громадянської та Другої світової воєн, «холодної війни» і брєжнєвської епохи «застою», а особливо під час нинішньої українсько-російської кризи. Радянсько-російська концепції «дружби народів» ґрунтується на тому, що росіяни й українці живуть в одній державі чи, як мінімум, у тій самій сфері впливу. Ця абсолютно примордіальна етнічна концепція ігнорує сучасну реальність мешканців країн з однаковими мовами, які поза тим живуть в окремих незалежних державах. В Австрії, частині Швейцарії та Німеччині люди спілкуються німецькою мовою. В Австралії, Новій Зеландії, США, більшій частині Канади та Індії — англійською. Чи мусить уся Центральна та Південна Америка, за винятком Бразилії, об’єднатися в одну державу, позаяк усі там розмовляють іспанською? Такий висновок «логічно» випливав би з радянської та російської доктрин «дружби народів».
Існує п’ять компонентів російських та радянських антиукраїнських націоналістичних кампаній і ресталінізації. По-перше, ці кампанії посилюються в авторитарні та контрреволюційні часи, як це відбувалося у відповідь на Революцію троянд, Помаранчеву революцію чи Євромайдан. По-друге, російські та радянські очільники завдяки українофобським кампаніям стають союзниками російських великодержавних націоналістів, неосталіністів і антизахідних ксенофобів. Організовані кремлівськими лідерами Брєжнєвим і Путіним антиукраїнські націоналістичні кампанії відбувалися одночасно з відродженням міфології «Великої Вітчизняної війни» та ресталінізацією радянської й російської держав. По-третє, українська ідентичність та автономія були більш прийнятними для московських очільників за умов лібералізації, в 1920-х, та другій половині 1950-х — середині 1960-х, наприкінці 1980-х — 1990-х роках. Але ці періоди охоплювали лише меншу частину радянської історії, в якій упродовж 69 років існування СРСР домінували Сталін і Брєжнєв. По-четверте, радянські та російські націоналісти і неосталіністи міркують про українців у спрощених категоріях: або як про добросовісних українців, або, на противагу їм, як про «буржуазних націоналістів», русофобів і «фашистів», які за підтримки іноземних держав прагнуть ослабити Росію.
По-п’яте, Путін і російські неосталіністи і надалі зазнаватимуть великих розчарувань через те, що власними руками знищили уявлення про «братерство» між росіянами та українцями, хоча наразі вони й перекладають провину за це на західні уряди і змовників-чужинців. Путін зруйнував ілюзії частини російськомовних українців, які раніше вірили у ці міфи, проте розцінили анексію Криму як ніж, встромлений у спину тієї миті, коли Україна опинилася у скрутному становищі. Військова кампанія Путіна проти України стрімко зменшила почуття «братерства» з росіянами, які мешкають у Російській Федерації, і таким чином сприяла формуванню української нації. Путін, прагнучи побудувати «російський світ», насправді доклався до прямо протилежного. Не виключено, що європейська інтеграція та історія України згодом покажуть, що Путін парадоксальним чином зробив для розбудови української нації більше, ніж ненависний йому Степан Бандера.
Українофобія та антисемітизм на, перший погляд, не пов’язані між собою, але це не так. Вони проростають із того самого коріння шовінізму, расизму й ксенофобії, які в минулому були осердям російського та радянського великодержавного націоналізму Українофобія та антисемітизм фактично є двома сторонами однієї медалі російської імперсько-національної ідентичності, що розкривається у наступному розділі.
Розділ 4
АНТИСІОНІЗМ І АНТИСЕМІТИЗМ
Україна в руках гомосексуалістів та єврейських олігархів.
Антисемітизм, антисіонізм, відродження культу Сталіна та міфології «Великої Вітчизняної війни» завжди супроводжували прихід до влади в Радянському Союзі та Російській Федерації консервативних і націоналістичних очільників. В останні роки життя Сталіна СРСР та щойно створений Ізраїль мали доволі погані дипломатичні відносини; антисіоністська кампанія велася і за Хрущова, під час Суецької кризи 1956 року та після неї. Але як офіційна доктрина антисіонізм оформлюється за доби «застою», особливо після арабо-ізраїльської Шестиденної війни 1967 року. Загалом Радянський Союз протягом третини століття експлуатував антисіонізм, роль якого полягала «у забезпеченні певної спадкоємності між старим і новим антисемітизмом»[463].
462
‘Александр Дугин: «В Крыму надо ввести духовную цензуру...»’, МК в Крыму, 4 июня 2014.
463
Walter Laqueur.