Відтак Ємельянов висував дві пропозиції:
• Радянське керівництво має видавати праці антисіоністів Юрія Іванова (автора ганебного антисемітського трактату «Обережно: сіонізм!»), Володимира Бєґуна, Дмітрія Жукова та Євґєнія Євсєєва.
• Антисіонізм слід пропагувати у військовій пресі.
Радянський Союз упродовж трьох десятиліть, починаючи з 1950-х, а особливо від середини 1960-х до середини 1980-х років, провадив запеклу антисіоністську кампанію, зображаючи євреїв шовіністами та агресорами, які намагалися знищити та підкорити інших. Євреї буцімто мали на меті встановити своє панування над світом завдяки обману, корупції та масовим убивствам[471]. Подібні антисемітські постулати можна знайти і в російському націоналістичному «самвидаві», який високо цінував популяризацію антисіонізму радянським керівництвом. В українському націоналістичному «самвидаві» подібних текстів на підтримку антисемітизму не публікували. Натомість автори листівок, надрукованих 1979 року від імені «Російського визвольного руху», схвально писали про вплив антисіоністів у Політбюро ЦК КПРС[472].
Після вторгнення Ізраїлю до Лівану в 1982 році радянські пропагандисти заходилися активно пов’язувати сіонізм з фашизмом і нацизмом (цей мотив з’явився дещо раніше, принаймні в середині 1970-х, але тепер набув конкретніших обрисів). У квітні наступного року було створено «Антисіоністський комітет радянської громадськості», який, окрім засудження Ізраїлю та єврейської імміграції до нього, зосередився на викритті гаданого антисемітизму по той бік «залізної завіси»[473]. Комітет, зокрема, стверджував, що антисемітизм процвітає у США, особливо після приходу до влади Рональда Рейгана, натомість і натяку на нього немає в Радянському Союзі, де єврейська культура має всі умови для розвитку в Біробіджані — центрі Єврейської автономної області на Далекому Сході[474]. Подібне «обґрунтування» від зворотного спостерігається і сьогодні, коли авторитарна «антифашистська» російська держава підтримує та фінансує фашистські, расистські та неонацистські політичні сили[475].
«Антисіоністський комітет радянської громадськості» та Асоціація радянських юристів опублікували загальним накладом 150 тис. примірників «Білу книгу», покликану «розвінчати» ідеологію та практику «міжнародного сіонізму»[476]. Цю «Білу книгу» та інші приклади антисіонізму рішуче засудила американська Національна конференція для радянського єврейства[477], розцінивши їх як наклеп на єврейський народ, юдейську релігію та Державу Ізраїль. 302-сторінкова «Біла книга» включала п’ять тематичних блоків[478]:
• Жахіття, що очікують на євреїв, які емігрували з СРСР.
• Ідеологічний підрив СРСР сіоністами.
• Співпраця сіоністів із нацистами.
• Агресія Ізраїлю проти Лівану.
• Значне поширення антисемітизму в Америці.
На цьому етапі радянський «антисіоністський» дискурс набув ознак, типових для риторики фанатичних антисемітів. У чомусь радянський антисіонізм навіть перевершив її, бо висловлював цілком химерні теорії: скажімо, про те, що нацисти були «маріонетками» євреїв, які потайки співпрацювали з ними задля винищення злиденних одноплемінників. Стверджувалося, що сіоністи співпрацювали з нацистами під час Другої світової війни, а тому були співучасниками Голокосту.
Радянський антисіонізм пішов шляхом прихильників ревізіонізму, пов’язаних із європейськими неонацистськими та фашистськими політичними партіями, які стверджували, що кількість убитих в часи Голокосту євреїв перебільшено. Не заперечуючи масового винищення євреїв нацистами як такого, як це робили західні ревізіоністи на Заході, СРСР водночас приховував кількість єврейських жертв, про яких ніколи не йшлося окремо — лише як про частину загальної кількості «жертв Великої Вітчизняної війни». Така парадигма не дозволяла вшанування пам’яті євреїв у місцях масових нацистських злочинів, таких як Бабин Яр у Києві.
СРСР зображав себе як єдину перешкоду, здатну запобігти світовому пануванню очолюваного євреями західного світу та світового капіталу[479]. Сучасний антисемітизм у Європі, США та Росії також камуфлює себе атаками на великий капітал, наприклад, на американського бізнесмена та філантропа єврейсько-угорського походження Джорджа Сороса. Російські правителі досі вірять, що США прагнуть світового ладу «на чолі з одним беззаперечним лідером, який хоче таким і залишитися, вважаючи, що йому все можна, а іншим можна лише те, що він дозволить і тільки в його інтересах». Путін пообіцяв протистояти цьому: «Якщо комусь це подобається, хтось хоче жити в умовах напівокупації [то це його справа], — ми цього робити не будемо»[480]. Хоча його партія «Єдина Росія» офіційно не просуває антисіонізму на радянський манер, це продовжують робити інші політичні сили, що підтримуються Кремлем, як-от «Вітчизна» («Родина») та ЛДПР. Російські комуністи, які на словах перебувають в «опозиції» до Кремля, також вдаються до антисіоністських формулювань. Окрім того, режим Путіна має зв’язки з антисемітами серед євразійців та націоналістів, а також із неформальних середовищ, таких як «Нічні вовки», «Янголи пекла» чи Ізборський клуб (що є особливо впливовим у силових структурах).
472
Julia Wishnevsky. ‘Neo-Nazis in the Soviet Union’,
473
David Greenberg. A Step Forward for the Anti-Zionist Committee’,
474
Howard Spier. ‘Soviet Authorities Exclude Emigration Option for Jews’,
475
Alexander J. Motyl. ‘Putin’s Russia as a Fascist Political System’,
476
Антисионистский комитет советской общественности,
477
Національна конференція для радянського еврейства (
478
David Greenberg. ‘Anti-Zionist “White Book” Given Wide Publicity’,
480
Владимир Путин, выступление на съезде Федерации независимых профсоюзов России, Президент России, 1 февраля 2015.