Випадки антисемітської пропаганди траплялися в Україні в контексті виборів: вони були спрямовані проти Едуарда Гурвіца, мера Одеси у 1994–1998 та 2005–2010 роках, а також проти Юлії Тимошенко під час президентських перегонів 2010 року[541]. Раніше, під час парламентської передвиборчої кампанії 2002 року, преса Народно-демократичної партії (НДП), яку зазвичай відносили до поміркованих пропрезидентських центристських сил, надрукувала низку антисемітських статей і карикатур. Вінницька юдейська релігійна громада тоді зверталася зі скаргою на діяльність газети НДП «Народна хвиля» до місії ОБСЄ[542].
У 2011 році спеціальний уповноважений Держдепу США з питань спостереження та боротьби проти антисемітизму Ганна Розенталь відзначала, що юдофобія не є широко розповсюдженим явищем в Україні:
«Упродовж останніх п’яти років становище в Україні покращилося. Кількість антисемітських актів вандалізму в 2010 році скоротилася більш ніж наполовину Крім того, завдяки спільному тискові з боку українського уряду, неурядових організацій та єврейської громади на МАУП ми спостерігали різке скорочення публікацій антисемітських статей, і це доводить, що ми можемо досягти успіху, якщо працюватимемо разом»[543].
Кандидатів зі списку української націоналістичної партії було обрано до українського парламенту лише одного разу, 2012 року, коли «Свобода» отримала 10% голосів виборців, які таким чином протестували проти авторитаризму та радянофілії режиму Януковича. Як показує таблиця 2, електоральні результати націоналістичної правиці в Україні є досить низькими, значно нижчими, ніж в Австрії, Данії, Швейцарії, Польщі та Нідерландах. Виборці у більшості європейських держав демонструють набагато вищий рівень підтримки націонал-популістів, а в Австрії 2016 року вони мало не стали на чолі держави. У Росії націоналістичні політичні сили так само здобувають набагато більшу підтримку, ніж в Україні. Еміграція євреїв з РФ до Ізраїлю є вищою, ніж з України: протягом 2014–2015 років вона збільшилася на 40% (в Україні на 16%), а від 2013 року її зростання сягнуло 60% (в Україні за той самий час — менш ніж 24%)[544].
Таблиця 2.
Націонал-популістські та неонацистські політичні партії на парламентських виборах у Європі
| Країна | Рік виборів | Голоси (%) |
| Російська Федерація | 2017 | 71[545] |
| Угорщина | 2018 | 64 |
| Македонія | 2014 | 43 |
| Польща | 2015 | 38 |
| Франція | 2017 | 34 |
| Швейцарія | 2015 | 29 |
| Австрія | 2017 | 26 |
| Бельгія (Фландрія) | 2014 | 24 |
| Данія | 20150 | 21 |
| Німеччина | 2017 | 20[546] |
| Фінляндія | 2015 | 18 |
| Словаччина | 2016 | 16 |
| Нідерланди | 2017 | 15 |
| Ірландія | 2016 | 14 |
| Болгарія | 2017 | 9 |
| Греція | 2015 | 7 |
| Україна | 2014 | 6[547] |
541
Taras Kuzio. ‘Gender Bias, Anti-Semitism Contributed to Yanukovych’s Victory’, Kyiv Post, 19 March 2010.
543
Hannah Rosenthal. ‘Anti-Semitism in the Former Soviet Union’, remarks at the Annual Board of Governors of the National Coalition Supporting Eurasian Jewry, 28 June 2011: The U.S. Department of State.
545
«Єдина Росія» (55%), ЛДПР Владіміра Жиріновського, «Вітчизна» («Родина») та «Патріоти Росії». Цей показник збільшиться на 16%, якщо додати КПРФ, що дотримується підходів російських націоналістів, зокрема, коли йдеться про Україну.