Звісно, ці погляди не приймала більшість населення, як показали опитування громадської думки, що передували президентським виборам в Україні 2004 року. Близько 66–69% українців вважали, що майбутній президент має бути вільним від кримінального світогляду[569]. Під час іншого опитування 62% українських виборців висловилися за те, що кандидати на найвищу державну посаду не повинні мати злочинного минулого. Цей погляд підтримали дві третини виборців Ющенка — і навіть половина тих респондентів, які збиралися голосувати за Януковича[570]. Втім, хоча кримінальні сторінки біографії Януковича були широко відомими, обговорювалися у ЗМІ та були публічно визнані ним самим, велика частка українських виборців проголосувала за нього на виборах у грудні 2004 (44%) та січні 2010 (49%) років. Добре знав, кого він обирає своїм наступником, і Леонід Кучма. Ще після призначення Януковича донецьким губернатором у 1997 році тодішній перший віце-прем’єр Василь Дурдинець звертався до Кучми: «Що Ви робите?! Це ж бандит!»[571].
Одним із джерел корупції на Донбасі, що існувала і в СРСР, і за часів незалежності України, були державні субсидії, що спрямовувалися до збиткової вугільної промисловості. Доступ до розподілу значних бюджетних коштів сприяв розвиткові патрон-клієнтських відносини між власниками та адміністрацією підприємств, з одного боку, та робітниками — з іншого. Цю систему зв’язків використовувала Партія регіонів для контролю над великими масами людей і перетворення себе на «політичну машину», що монополізувала політичну й економічну владу в регіоні.
Донбас був принадою для шукачів роботи і притулком для втікачів. До й під час Другої світової війни Москва з підозрою ставилася до мешканців регіону. У роки нацистської окупації на Донбасі не виникло потужного комуністичного підпілля. Підпільна більшовицька організація у Сталінській області була погано організована та пронизана зрадниками й нацистськими колабораціоністами[572]. Активніше, ніж комуністи, у 1942–1943 роках у Сталінській області діяло націоналістичне підпілля ОУН, яке очолював Євген Стахів, особливо в Горлівці, Маріуполі та Краматорську. Місто Маріуполь, як і більша частина півдня Донеччини, населяли нащадки грецьких колоністів, які наприкінці XVIII століття втікали від переслідувань в Османській імперії. Під час Другої світової війни, як пише Куромія, Маріуполь був твердинею ОУН(б), мав значне українське націоналістичне підпілля — наче за іронією долі, після початку російської агресії саме він став базою для полку «Азов»[573].
У післявоєнну добу Донбас став вітриною радянської індустріалізації та створення нового російськомовного Homo sovieticus. Донбас завжди був «центром пізньої індустріальної революції в Росії», «робітничим містом» і «потужним пролетарським ядром». Для формування міфології Донбасу важливим було те, що край був «глибоко перейнятий тим почуттям статусу, яким радянський режим наділив його з давніх революційних часів». Цей статус нібито мав тягнути за собою визнання представників «природними правителями» України.
Зв’язки Донбасу з Москвою були не менш сильними, ніж із Києвом: регіон «жив між Україною і Росією, не схиляючись до жодної з них»[574]. Донецька обласна організація Комуністичної партії, найчисленніша в радянській Україні, вороже ставилася до націонал-комунізму, мислячи «всесоюзними» та «централістськими» мірками, і була «напрочуд прийнятною для Москви»[575]. Донецько-Дніпровський регіон був одним із 19 стратегічних економічних районів СРСР, а московсько-донецький «коридор» забезпечував регіональні комуністичні та владні еліти безпосереднім зв’язком із Москвою[576]. Американський політолог та історик Джон Армстронґ називав партійно-державне керівництво на Донбасі «частково незалежною одиницею до 1953 року»[577].
Міста й містечка Донбасу після Другої світової війни стрімко розросталися завдяки мігрантам з усіх регіонів СРСР, приваблених нестачею робочої сили. Масово давалися взнаки соціальні проблеми — житла, збудованого за хрущовської та брєжнєвської доби, зазвичай бракувало, і воно було споруджене неякісно. Як показав Куромія в одній із небагатьох наукових монографій про Донбас, що вийшли на Заході, мігранти жили в новій обстановці, де бракувало міжособистісних та родинних зв’язків, і були далекими від місцевих традицій. Новоприбулі з Росії не усвідомлювали, що вони перебираються до іншої країни з історично притаманними їй особливостями — натомість відчували себе «вищими за корінне населення»[578]. Таке зверхнє ставлення зумовило зневагу до поширених тут норм звичаєвого права і заохочувало до їхнього насильницького порушення.
569
‘Янукович через судимості втратив 69% підтримки?’, Українська правда, 3 червня 2004; Леонид Кучма,
572
John A. Armstrong.
573
Zenon Zawada. ‘Yevhen Stakhiv Returns to Donetsk, Where He Once Led Nationalist Underground’, The Ukrainian Weekly, 10 July 2005. Після Другої світової війни, в діаспорі, Стахів підтримував більш продемократичне закордонне представництво Української головної визвольної ради [Taras Kuzio. ‘The U.S. Support for Ukraine’s Liberation during the Cold War: A Study of Prolog Research and Publishing Corporation’,
575
Yaroslav Bilinsky. ‘The Communist Party of Ukraine After 1966’, in Peter J. Potichnyj, ed.,