Стрімка урбанізація призвела до того, що на Донбасі оселилося і стало працювати більше росіян, ніж українців. Водночас із зростанням міст після Другої світової війни спостерігалося скорочення кількості етнічних українців, які вважали рідною українську мову[579]. Теодор Фрідґут пише, що Донецьк «був переважно російським упродовж усього свого існування» і «залишався російським за атмосферою»[580]. Велика російськомовна громада на Донбасі сформувалася як спільнота радянських людей із глибоко засвоєною регіональною ідентичністю, що продовжувала існувати у незалежній Україні, в тому числі станом на 2014 рік. На Донбасі переселенці з Росії досконало «чулися вдома, давно забувши про будь-яке почуття відчуженості»[581]. Стаючи «місцевими», вони набували донбаської ідентичності та водночас сприймали себе як членів радянської, але не української, родини.
Цей контекст є важливим для розуміння того, яким чином зароджувалися і діяли кримінальні, політичні й ділові мережі. Ще за радянської доби Донбас мав великий тіньовий сектор економіки, орієнтований на незаконну торгівлю й відмивання грошей та тісно пов’язаний з іншими радянськими республіками завдяки надрегіональним злочинним угрупованням. Як і в багатьох зарубіжних країнах, чимало з цих угруповань базувалися на етнічно-кланових зв’язках, як-от грузинські або чеченські кримінальні мережі[582].
ТЮРЕМНА СУБКУЛЬТУРА
Високий рівень злочинності протягом десятиліть був характерною рисою життя на Донбасі. Тут розташовувалася чверть усіх пенітенціарних установ і таборів для злочинців радянської України[583], зокрема, Сталіно (Донецьк) мало 20 закладів відбування покарання, а Ворошиловград (Луганськ) — 16. У цих в’язницях і таборах перебувало утричі більше засуджених, ніж вони офіційно могли вмістити, позаяк суди у Сталіно й Ворошиловграді виносили найбільше обвинувальних вироків в Україні. Коли у 90-х роках екс-голову Донецької облдержадміністрації Володимира Щербаня запитали, чому Донецьк має славу «найбільш криміналізованого міста в Україні», він відповів: «Вам слід згадати історію міста та враховувати його соціальну структуру»[584].
За гостротою криміногенної обстановки Донбас у радянській і пострадянській Україні перебував у трійці лідерів поряд із Одещиною та Кримом. У 2005 році, чверть століття після розпаду СРСР, у підвладному Партії регіонів краї було вчинено 44 тис. злочинів (з них 19 тис. серйозних), зокрема 395 убивств[585]. Це свідчило про те, що культура насильства, що розквітла у 1990-х роках, коли конкуруючі ділові та кримінальні угруповання боролися за розподіл державних активів, зберігала потужні позиції на Донбасі.
На Донбасі, де Партія регіонів монополізувала всі аспекти життя, в’язнична субкультура була «ключовою для розуміння політико-кримінальних уз». Упродовж останніх двох десятиліть існування СРСР субкультура «урок» та корупція поширилися в середовищі керівників донбаських регіональних осередків Комуністичної партії та силовиків, в чиїх руках перебувала місцева влада[586].
Насильницькі злочини, особливо проти впливових постатей, скоєні у 1980–90-х роках на Донбасі, практично не розслідувалися, що свідчило про контроль місцевих олігархів над силовиками. У сусідніх Дніпропетровській та Харківській області організована злочинність також часом співпрацювала з місцевим великим капіталом, зокрема з Ігорем Коломойським. Але лише на Донбасі, на відміну від решти областей Сходу, витворився нерозривний сплав політики, великого бізнесу та криміналу, який потрапив під тотальний контроль одного клану, що вийшов переможцем із міжусобної боротьби. На Дніпропетровщині, навпаки, завжди існували й конкурували між собою різні олігархічні клани (що гуртувалися навколо фігур Павла Лазаренка, Юлії Тимошенко, Віктора Пінчука, Сергія Тігіпка та Ігоря Коломойського), а отже, й різноманітні політичні проекти.
На Донбасі багатьох силовиків звабили пропозиціями високооплачуваної роботи в олігархічних ділових імперіях, де вони широко користувалися своїми старими дружніми зв’язками. Начальник управління МВС у Донецькій області Володимир Малишев очолив департамент безпеки ахметовської корпорації “System Capital Management”, а згодом став депутатом парламенту від Партії регіонів.
579
Roman Szporluk. ‘Urbanization in Ukraine since the Second World War’, in Ivan L. Rudnytsky, ed.,
580
Theodore H. Friedgut. ‘Perestroika in the Provinces: The Politics of Transition in Donetsk’ in idem and Jeffrey W. Hahn, eds.,
582
Mark Galeotti.
583
Інтерв’ю автора з головою секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Богданом Крикливенком (Київ, 17 грудня 2015).
586
Louise I. Shelley. ‘Russia and Ukraine: Transition or Tragedy?’ in Roy Godson, ed.,