Наявна на Донбасі політична культура, тісно пов’язана з насильством, проявила себе під час «кримінальних воєн», що тривали від середини 1980-х до середини 1990-х років, у спробах крадіжки голосів на президентських виборах 2004 року та в роки президентства Януковича. «Закон джунглів» 1990-х років, писала Анна Фурньє, продукував не вільних, а «диких громадян»[610]. Місцева бандитська субкультура передбачала винагородження для друзів і публічну кару для ворогів, покликану демонструвати, хто тут «хазяїн». Ці компоненти витворювали запальну суміш, яка вибухала насильством, хаосом і анархією, коли центральна влада — у Петрограді 1917 року, Москві 1991 року чи Києві 2014 року — дезінтегрувалася[611].
Можна виділити такі характеристики цієї політичної культури:
1. Байдужість до людських страждань і брак почуття відповідальності за важке становище інших. Хоча подібне ставлення можна було спостерігати і в інших частинах України, на Донбасі воно набуло крайніх проявів.
2. Нестримна економічна експлуатація, розгнуздана агресивність у досягненні цілей та переконання в тому, що мета виправдовує засоби.
3. Жорсткість та повага до сили, терору і брутальності в повсякденному житті.
4. Любов до нарочитого шику, зумовлена потребою демонструвати власне багатство, яка знайшла яскраве втілення у палаці Януковича в Межигір’ї з його приватним зоопарком, колекцією старовинних автомобілів та іспанським галеоном.
5. Невисокий освітній рівень більшості представників місцевої політичної еліти. До інтелектуалів з вищою освітою серед них належали одиниці, натомість для решти школою життя була вулиця. Наукові ступені, як-от Януковичеві дипломи кандидата і доктора економічних наук, купувалися ними для підвищення соціального статусу.
6. Низький рівень моралі та доброчесності, правовий нігілізм, високий рівень толерантності до корупції й беззаконня.
7. Жага до привласнення чужого в необмеженій кількості. Говорячи про Януковича та його оточення незадовго до початку Революції гідності, головний редактор медіапроекту «Наші гроші» Олексій Шалайський зазначав, що їх характеризує «жадібність, якої ніхто не очікував. Тому що такого жадібного президента у нас ще не було»[612].
8. Обмежена підтримка ліберальних та націонал-демократичних політичних проектів. Двома справді популярними політичними партіями на Донбасі були лише лівопопулістські КПУ та Партія регіонів.
9. Ксенофобія щодо тих, кого не визнавали за «свого», щодо мешканців західної України, ЄС та США, поєднана з релігійною нетерпимістю до усіх конфесій, окрім Російської православної церкви.
ОЛІГАРХИ ТА ПОЛІТИЧНІ «ДАХИ»: АХМЕТОВ І ЯНУКОВИЧ
Після десятиріччя нестримного насильства, що тривало від середини 1980-х до середини 1990-х років, у Донецьку встановився мир, коли у 1997–1998 роках найбагатша людина регіону Рінат Ахметов уклав союз з новим очільником області Віктором Януковичем[613]. Разом вони сформували корумпований і високоприбутковий діловий альянс, який приносив вигоду обом аж до початку 2014 року[614].
Коріння цього політико-бізнесового альянсу сягало тих часів, коли колишні в’язні перетворилися на бойовиків, бригадирів та кілерів організованих злочинних угруповань. Батько Ріната Ахметова, волзький татарин, прибув до Донецька на початку 1960-х років і працював на копальнях. Рінат та його брат Ігор не шукали роботи на шахтах, оскільки епоха Ґорбачова і розпад СРСР відкривали можливості для незаконного збагачення.
Ахметов не має публічної біографії до середини 1990-х років. У деяких журналістських розслідуваннях і витоках інформації з МВС йшлося про те, що у 1986 році Рінат та Ігор Ахметови «були залучені до кримінальної діяльності» у сфері азартних ігор та незаконної торгівлі тканинами. За цими даними, під час одного невдалого пограбування нібито загинуло троє осіб, а Ігоря Ахметова заарештували[615]. Хоча Ахметов це заперечує, місцеві свідки та міліція підтвердили достовірність тверджень Тетяни Чорновол, яка провела докладне опитування в селищі Північному на околиці Донецька, де брати Ахметови провели дитинство. Вона опублікувала своє розслідування на сайті «Обозреватель», але публікацію видалили після того, як Ахметов оскаржив її в лондонському суді[616]. Ставши олігархом, Ахметов доклав великих зусиль і витратив чимало коштів, аби приховати своє минуле[617], тож його біографія традиційно починається 1995 роком, а те, що він робив раніше, «залишається спірним»[618].
612
‘Олексій Шалайський, редактор порталу «Наші гроші»: «На мою думку, корупцію зупиняє не мораль. Корупцію зупиняє страх»’, Час і події, 24 жовтня 2013.
613
Соня Кошкіна. ‘Загадка Ріната Ахметова’, Обозреватель, 13 лютого 2006; Тетяна Чорновол. ‘Донецька вендета-4: Кінець’, Українська правда. Блоги, 30 січня 2013; ‘Донецк в 1997 году: Янукович, «Регионы» и «Обжоры»’, Вести, 2 сентября 2013; Дмитро Шурхало. ‘Відповіді на питання, як Янукович очолив донецьке політичне угруповання, досі немає — політолог’, Радіо Свобода, 22 листопада 2017.
615
Hans van Zon. ‘The Rise of the Conglomerates in Ukraine’, in Alex E. Fernandez Jilberto and Barbara Hogenboom, eds.,
617
У 2013 році американська юридична фірма “Akin Gump Strauss Hauer & Feld”, виступаючи від імені Ахметова, погрожувала видавництву Торонтського університету позовом про наклеп, якщо воно опублікує мою книгу Ukraine: Democratization, Corruption and the New Russian Imperialism, змусивши його скасувати контракт зі мною. Книгу було опубліковано у США, де законодавство про наклеп є прихильнішим до авторів.
618
Jaroslav V. Koshiw.