— Недуже зрадіє ваша дружина, — сказав він, — якщо ви зробите її вдовою.
Врешті-решт я погодився йти разом з ним під прикриттям лісу на північ до Стрит-Кобгема. Там ми мали розлучитися, і я вже через Епсом дістався б до Лезерґеда, зробивши, проте, чималий гак.
Я хотів рушати відразу, але мій супутник був досвідченіший, тому примусив мене добре підготуватися до дороги. Ми обшукали весь будинок, і я знайшов флягу, яку ми наповнили віскі, а наші кишені ми понабивали сухарями та м’ясом. Ми вийшли з дому та побігли донизу тією самою дорогою, якою я підіймався минулої ночі. Будинки стояли порожніми. На нашому шляху лежали три обвуглені трупи, уражені тепловим променем.
Усюди валялися покинуті речі — як-от годинник, капець, срібна ложка і таке інше. На розі біля пошти лежав перекинутий, із поламаним колесом віз, навантажений меблями та ящиками; коня поряд не було. Серед руїн валялася і розбита залізна каса.
Горіла тут тільки сторожка сирітського притулку, а решту будинків було мало пошкоджено. Тепловий промінь змів лише димарі й пройшов далі. Проте Мейбері-гіл спорожнів — крім нас, тут не було жодної живої душі. Більшість мешканців подалась, мабуть, на Олд-Вокінг, — тією дорогою, що я добирався до Лезерґеда, — або ж поховалася невідомо де.
Сходячи дорогою, ми пройшли повз той труп у чорному, що й досі лежав тут, під дощем. Далі ми вступили до лісу і дійшли до залізничної колії, так нікого і не зустрівши. Ліс потойбіч залізниці був ріденький, обгорілий, дерева здебільшого лежали на землі, тільки подекуди стирчав похмурий стовбур із кількома темними листочками. З цього ж боку вогонь обсмалив лише ближчі до залізниці дерева, а далі не поширився. В одному місці, мабуть, у суботу ще працювали лісоруби. На галявині лежали між купами тирси зрубані і свіжообтесані дерева. Трохи осторонь стояла безлюдна тимчасова халабуда. Ранок був тихий, спокійний, безвітряний, навколо панувала суцільна тиша. Навіть пташки не співали. Ми з артилеристом, швидко йдучи вперед, розмовляли лише пошепки і щохвилини озиралися. Кілька разів ми зупинялись і прислухалися.
Невдовзі ми підійшли до дороги і почули стукіт копит, а потім побачили вершників, що повільно їхали до Вокінга. Ми гукнули до них, вони зупинилися, і ми підійшли ближче. Це був лейтенант і двоє рядових гусарського полку; вони везли якийсь прилад; артилерист пояснив мені, що це геліограф.
— Ви перші, кого ми за весь ранок зустріли на цій дорозі, — сказав лейтенант. — Що тут сталося?
Він явно непокоївся. Солдати, що стояли позаду нього, з цікавістю поглядали на нас.
Мій супутник вискочив на дорогу й віддав честь.
— Нашу гармату розірвало вночі, сер. Я переховуюся. Наздоганяю свою батарею. Проїхавши півмилі цією дорогою, ви, я гадаю, побачите марсіан.
— Які вони, до біса, ці марсіани? — запитав лейтенант.
— Велетні в панцирах, сер. Футів зі сто на зріст. На трьох ногах, тіло ніби з металу, а згори здоровенна голова під ковпаком, сер.
— Вигадаєш іще! — сказав лейтенант. — Якісь дурниці, слово честі.
— Ще побачите, сер. Вони носять якусь скриньку, сер, що стріляє вогнем і вбиває на смерть.
— То це ніби якась гармата?
— Ні, сер. — І артилерист почав жваво розповідати про тепловий промінь.
Лейтенант обірвав його оповідання і пильно придивився до мене. Я стояв на насипу край дороги.
— А ви бачили марсіан?
— Так, це все правда, — відповів я.
— Ну що ж, — сказав лейтенант, — я гадаю, що й мені доведеться поглянути на них. Слухай-но, — звернувся він до артилериста, — нас послано звільнити місцевість від жителів. А ти підеш до бригадного генерала Марвіна і доповіси про все, що побачив. Генерал у Вейбриджі. Дорогу знаєш?
— Я знаю дорогу, — промовив я.
Лейтенант повернув коня на південь.
— Кажете, півмилі? — запитав він.
— Не більше, — відповів я і показав на верхів’я дерев, які височіли на півдні.
Лейтенант подякував мені й рушив далі. Більше ми його ніколи не бачили.
Потім ми помітили ще трьох жінок та двох дітей, що перед будинком вантажили на маленький візок брудні вузли і старі меблі. Вони були такі заклопотані, що не мали часу розмовляти з нами.
Поблизу Байфлітської станції ми вийшли із соснового лісу. Лагідно світило сонце, ранок був мирний і спокійний. Сюди не сягав уже тепловий промінь, і, якби не безгоміння спорожнілих будинків, не метушня тих, що квапливо укладали до від’їзду пожитки, якби не загони солдатів на залізничному мосту, що дивилися вздовж залізниці на Вокінг, — це була б звичайна неділя.
Кілька возів і фургонів зі скрипом тяглися по дорозі на Едлстон.
Раптом крізь ворота ми побачили на лузі шість двадцятифунтових гармат, розставлених поряд на однаковій відстані й націлених на Вокінг.
Тут же напоготові стояли артилеристи; трохи далі лежали ящики зі снарядами.
Солдати виструнчились, наче перед правдивим бойовим оглядом.
— Оце до діла! — сказав я. — Хоч тепер вони тим павукам дадуть чосу!
Мій супутник, вагаючись, топтався під ворітьми.
— Піду я далі, — вирішив він.
Ближче до Вейбриджа, по той бік мосту, численна купа солдатів у білих неформених куртках насипали довгий вал, за якими побачив встановлено ще гармати.
— Це, мабуть, як лук і стріли проти блискавиці, — позіхнув артилерист. — Не бачили вони вогненного променя!
Офіцери, що стояли біля валу, дивилися поверх дерев на південний захід; солдати щохвилини зупинялися і також поглядали в той бік.
У Байфліті був справжній переполох: люди пакували речі, зо два десятки гусарів, хто верхи, хто пішки, підганяли мешканців. На вулиці серед усілякого транспорту вантажили кілька чорних санітарних карет із хрестами в білих кружках і якийсь старий омнібус. Тут були десятки цивільних, і багато серед них таких, що, шануючи неділю, повбиралися у святковий одяг. Солдатам нелегко було пояснити, яка серйозна небезпека загрожує, бо вони не розуміли цього самі. Ми побачили якогось засушеного дідка із великою скринею: він сердито сперечався з капралом, який не дозволяв йому брати з собою десятків два або й більше горщиків з орхідеями. Я підійшов до них і смикнув старого за лікоть.
— Ви знаєте, що там діється? — запитав я, показуючи на верхів’я дерев, за якими були марсіани.
— Що? — запитав старий, обернувшись. — Я їм пояснюю, що ці горщики дуже цінні.
— Смерть! — вигукнув я. — Смерть іде! Смерть, розумієте?
Я залишив його розмірковувати над цим, а сам кинувся за артилеристом. На повороті я озирнувся. Капрал дав старому спокій, і той стояв самотній біля своєї скрині та горщиків з орхідеями, розгублено дивлячись на дерева, за якими ховалася небезпека.
У Вейбриджі ніхто не міг сказати, де міститься штаб. Тут був суцільний безлад. Підводи, карети утворювали мішанину всіляких возів і коней. Поважні мешканці містечка, чоловіки в костюмах, ошатно вдягнені жінки — всі квапливо пакували речі; навіть ті, хто завжди байдикував, і вони завзято допомагали іншим; діти, вдоволені з такої пригоди, галасували. А над цією метушнею розлягалися дзвони: це місцевий вікарій, незважаючи ні на що, правив ранню службу.
Ми з артилеристом присіли на східцях біля криниці й нашвидку підкріпилися тим, що захопили з собою. Військові патрулі — вже не гусари, а гренадери в білих мундирах, — попереджували населення, щоб воно або швидше вибиралося звідси, або ховалося по льохах, коли почнуть стріляти. Проходячи залізничним мостом, ми бачили натовпи людей, що купчилися на станції й навколо неї: платформи були забиті різними валізами й клунками. Звичайний розклад поїздів було порушено, певно, тому що підвозили до Чертсі війська й гармати. Кажуть, що згодом дійшло навіть до жорстокої бійки за місця в додаткових поїздах, які було пущено по обіді.
Вийшовши з Вейбриджа, ми дісталися шеппертонського шлюзу, де зустрічаються річки Вей і Темза. Тут ми допомогли двом стареньким навантажити маленький візок. Гирло Вей має три рукави; через неї ходив пором, і можна було винайняти човен. На тому боці річки був трактир, перед ним галявина, а далі за деревами височіла церковна дзвіниця (тепер там залишився тільки шпиль).