Біля перевозу ми застали збуджену галасливу юрбу. Паніки не було, але людей зібралося набагато більше, ніж могли перевезти човни. Люди йшли, задихаючись під тягарем великих клунків. Якесь подружжя, пристосувавши двері з клуні замість носилок, несло на них своє добро. Один чоловік сказав нам, що має намір виїхати поїздом із Шеппертонської станції.
Усі голосно розмовляли, хтось навіть жартував. Багатьом здавалося, що марсіани — це просто велетенські істоти, здатні тільки пограбувати місто, але що їх зрештою буде-таки знищено. Люди збентежено поглядали на річку, на луки, але все було спокійно.
За Темзою, коли не зважати на те місце, де приставали човни, також було тихо — помітний контраст із Сурреєм. Люди висідали з човнів і підіймалися дорогою.
Великий пором щойно відчалив. Кілька солдатів стояли на галявині перед заїздом, дивилися на втікачів і глузували з них, навіть не пробуючи допомогти. Трактир, як і звичайно в неділю, був зачинений.
— Що це? — вигукнув один із веслярів, почувши раптовий вибух.
— Та цить же! — Хтось поряд зі мною гримнув на собаку, який завив.
Знову почувся приглушений вибух, тепер уже з боку Чертсі. Стріляла гармата.
Почався бій. На тому боці річки заревли невидимі через дерева гармати, майже одна за одною. Скрикнула якась жінка. Усі раптом ніби закам’яніли, обернувшись у бік близької незримої битви. На широкому лузі не було нікого, тільки мирно паслася череда і під сонячним промінням стояли непорушно сріблясті верби.
— Солдати їх зупинять, — якось непевно промовила якась жінка.
Над верхів’ями дерев звівся димок. Потім ми побачили десь далеко клуб диму, що здійнявся вгору і завис у повітрі. Цієї ж миті під ногами задрижала земля, важкий вибух струсонув повітря, у вікнах будинків шибки розлетілися на друзки, і ми заціпеніли.
— Он де вони! — вигукнув чоловік у синій куртці. — Там, там! Бачите?! Там!
Раптово один за одним з’явилися марсіани в металевих панцирах — перший, другий, третій, четвертий: вони звелися шеренгою за лугом, над молодим лісом біля Чертсі, і швидко прямували до річки. Спочатку їхні постаті під ковпаками здавалися зовсім маленькими; вони пересувалися ніби на коліщатах, але зі швидкістю птахів.
Тоді, рухаючись навскіс до нас, з’явився п’ятий марсіанин. Великі панцирні тіла виблискували під сонцем. Що ближче вони підходили, то більшими ставали. Крайній ліворуч марсіанин, який був найдалі від нас, розмахував високо в повітрі великим ящиком, і жахливий тепловий промінь, який я вже бачив вночі проти суботи, майнув над Чертсі й почав уражати будинки.
Побачивши цих дивних, швидких і жахливих створінь, натовп над річкою, здавалося, завмер від жаху. Ні вигуків, ні гомону — запанувала могильна тиша. Потім почувся захриплий шепіт і тупотіння ніг, чалапання по воді. Якийсь чоловік, занадто переляканий, щоб скинути з плечей свою ношу, повертаючись, ударив мене ріжком валізи, аж я заточився. Якась жінка штовхнула мене і кинулася щодуху бігти. Я обернувся і також побіг разом з натовпом, хоча страх не затьмарив мого розуму. Тільки єдине — жахливий тепловий промінь — був у мене на думці.
Треба сховатись у воду! Це порятунок!
— У річку, стрибайте у річку! — закричав я, хоч ніхто мене й не слухав, і побіг просто назустріч марсіанинові, що наближався до нас.
Збігши схилом до річки, я кинувся у воду. Те саме робили й інші люди. Човен, переповнений людьми, що тільки-но відчалив, пристав до берега. Каміння під ногами вкрилося слизьким брудом, а річка була така мілка, що я пробіг кроків із двадцять, доки вода сягнула мого пояса. Коли марсіанин уже височів над моєю головою ярдів за двісті, я пірнув. Люди стрибали з човна в річку, і плескіт води віддавався мені у вухах. Інші квапливо вилазили з човнів на берег. Але марсіанин звертав уваги на людей не більше, ніж людина звертає на мурашок, коли наступає на них. Коли, задихаючись, я висунув із води голову, ковпак марсіанина був обернений у бік батарей, що невпинно обстрілювали річку. Велетень крутив якоюсь коробкою, певне, генератором теплового проміння.
За мить він підійшов до берега і ступив на середину річки; коліно його виставленої вперед ноги уже впиралося в протилежний берег; іще секунда, і страховисько звелося на повний зріст. Але тут шість гармат на правому березі, про які ніхто й не підозрював, бо вони були замасковані край села, відкрили вогонь. Від раптового струсу в мене закалатало серце. Страховисько вже наводило тепловий промінь, коли снаряд розірвався всього ярдів за шість над його ковпаком.
Від несподіванки я скрикнув. Інших чотирьох марсіан я не бачив і не думав про них — усю мою увагу поглинув цей. Слідом за першим снарядом у повітрі біля самого марсіанина розірвалися одночасно ще два; ковпак спритно ухилився від них, але четвертого снаряда вже не уник — снаряд влучив просто в металеву вежу.
Ковпак розтрощило, вибухнуло полум’я, і разом з уламками яскравого блискучого металу розлетілися навсібіч шматки м’яса.
— Ура! — радісно і водночас істерично закричав я.
Мій крик підхопили люди, що стояли навкруг у воді.
Від захвату я мало не вискочив на берег.
Колос із відтятою головою захитався, мов п’яний, але не впав. Якимось чудом він зберіг рівновагу і, не випускаючи камери з тепловим струменем, швидко, але похитуючись, попрямував Шеппертоном. Його живий мозок — марсіанина у сталевій вежі — було розірвано на шматки, і велетенська химера йшла тепер вперед наосліп, спустошуючи все на своєму шляху. Тринога прямувала по прямій, не здатна вже керувати рухами. Наскочивши на дзвіницю розваленої церкви, машина хитнулась, наче від удару тарана, і зі страшенним гуркотом упала в річку.
Пролунав неймовірної сили вибух, і смерч води, пари, намулу й металевих уламків здійнявся в небо. Щойно камера теплового променя занурилась у річку, вода перетворилася на пару. Ще мить, і величезна болотяна хвиля, бурхливо киплячи, ринула проти течії.
Я бачив, як люди борсалися, намагаючись вибратися на берег, і чув пронизливі крики й зойки, які покривав клекіт води, нагрітої від падіння марсіанина.
На мить я зовсім забув про небезпеку і не відчував, якою гарячою стала вода. Відштовхнувши якогось чоловіка в чорному одязі, я кидався у воді, доки дійшов до повороту річки. Кілька спорожнілих човнів безпорадно гойдалися на хвилях, а нижче за течією лежав майже весь занурений у воду підбитий марсіанин.
Над марсіанином здіймалися густі хмари пари; крізь їх завихрені пасма я міг іноді розгледіти невиразні велетенські кінцівки тієї потвори, що й досі вовтузилась у воді, збиваючи в повітря фонтани бруду й піни. Металеві суглоби вимахувалися над водою, сіпалися, ніби живі руки, і, коли б не безладність цих рухів, можна було б подумати, що серед хвиль якась поранена істота змагається за життя. Із машини з голосним сичанням бив догори величезний струмінь рудої рідини.
Від цього видовища мене відірвав якийсь шалений рев, подібний до заводської сирени. Чоловік, стоячи по коліна у воді біля поромної линви, ледь чутно щось гукав до мене, показуючи рукою. Я озирнувся й побачив двох марсіан, які швидко прямували просто на нас. Гармати з Шеппертона відкрили по них огонь, але цього разу марно.
Я відразу ж пірнув у воду і, задихаючись, щосили рвався вперед.
Вода наді мною вирувала і швидко нагрівалася.
На мить вистромившись із води, щоб передихнути і відкинути з очей волосся, я побачив, як хмарою здіймається біла пара, ховаючи марсіан. Гуркіт стояв неймовірний. Тоді я помітив велетенські сірі постаті, які через імлу видавалися ще більшими. Вони пройшли повз мене, і двоє з них зупинилося над пінистими уламками свого товариша, що безсило борсався у воді. Третій і четвертий також зупинилися над річкою, один ярдів за двісті від мене, а другий трохи далі — з боку Лейлгема. Генератори теплового струму похитувалися вгорі, й нищівне проміння зі свистом било на всі боки.
У повітрі стояв хаос: пронизливий гул марсіан, гуркіт будинків, що валилися в огні, тріск охоплених полум’ям дерев, хлівів, парканів, гудіння й свист страшної вогненної стихії.