Густий чорний дим підіймався в повітря й мішався з парою, що валувала над рікою. Тепловий промінь ковзав по Вейбриджу туди й сюди, і кожен його дотик викликав білі спалахи, після яких починався вогненно-димовий танець. Ближчі, ще не ушкоджені будинки, примарні, бліді й похмурі, стояли повиті парою, чекаючи на свою долю, а за ними шаленів огонь.
Мабуть, із хвилину стояв я по груди в воді, гарячій, майже як окріп. Я розгубився і втратив надію на порятунок. Крізь стовпи пари я бачив, як люди, що були також у річці, вибиралися на берег, чіпляючись за очерет, — наче жабенята, що тікають поміж травою, коли підходить людина. Інші панічно бігали берегом.
Спалахи теплового променя раптом ковзнули в мій бій. Від його дотику будинки розсипалися й падали, пройняті вогнем, гули охоплені полум’ям дерева. Метнувшися по стежці, що йшла від берега, промінь знищив людей, а потім наблизився до води, ярдів за п’ятдесят від мене.
Він перекинувся на другий берег, у бік Шеппертона, і там, де він проходив, вода збурювалася хвилями гарячої пари. Я повернув до берега.
Ще мить, і мене накрила величезна хвиля, гаряча, немов окріп. Я закричав і, ошпарений, напівсліпий, волаючи від нестерпного болю, кинувся до берега. Якби я послизнувся, то неминуче загинув би. Я безсило впав на широкій мілині на очах у марсіан, там, де Вей зливається з Темзою.
Я вже нічого не чекав, крім смерті.
Немов крізь туман пригадую, як нога марсіанина ступила ярдів за двадцять від моєї голови, глибоко вгрузнула і піднялася, розтрушуючи рінь далеко навкруги. Потім — довгий час гнітючого чекання, і я побачив, як четверо марсіан несуть кудись свого пошматованого товариша. Їхні кроки, спочатку добре чутні, поволі завмирали у димах, по той бік річки, серед широких лук. І тільки тоді я став дуже повільно усвідомлювати, що дивом уник смерті.
Розділ XIII
Зустріч зі священиком
Відчувши несподівану силу земної зброї, марсіани відступили до початкових позицій на Горсельському вигоні. Вони квапилися перенести рештки свого пошматованого товариша і тому зовсім не зважали на таких нікчем, як я. Якби вони залишили свого товариша й рушили далі, то, крім кількох батарей дванадцятифунтових гармат, до самого Лондона не зустріли б опору і, звичайно, досягли б столиці раніше, ніж туди дійшла б звістка про їх наближення. Напад був несподіваний, жахливий і нищівний, як землетрус, що сто років тому зруйнував Лісабон.
Проте марсіани не квапилися. Через кожні двадцять чотири години з космічного простору циліндр за циліндром їм надходила допомога. А тим часом командування війська й флоту, усвідомивши страшну силу нападника, почало гарячково готуватися до оборони. Щохвилини на позиції прибували нові й нові гармати. Уже ввечері неділі в кожному гайку, в кожній приміській дачі на схилах горбів під Кінгстоном і Річмондом чорніли націлені жерла замаскованих гармат. А то тут, то там по обгорілих спустошених полях навколо табору на горсельському вигоні, по спустошених селах, між купами чорних обвуглених недогарків сосняка — підкрадалися сміливці з геліографами, маючи завдання повідомляти артилерію про наближення марсіан. Але марсіани відчули силу нашої артилерії і небезпеку в наближенні людей — всякого, хто тепер насмілився би наблизитись до циліндра, спіткала б смерть.
Очевидно, марсіани витратили післяполудневий час на перенесення всього необхідного з другого й третього циліндрів (згодом я дізнався, що другий упав на гольфовому майданчику під Едлстоном, третій — поблизу Пірфорда) до ями на Горсельському вигоні. Після цього один марсіанин став на варті серед почорнілого вересу й зруйнованих будинків, а решта залишили бойові машини і спустилися до ями. До пізньої ночі вони завзято працювали, і над ямою здіймалися стовпи густого зеленого диму, який було видно з пагорбів Мерроу і навіть, як розповідали, із Бенстеда й Епсома.
Марсіани позаду мене готувалися до нового наступу, а переді мною люди збирали сили для відсічі. Я з невимовними труднощами крізь огонь і дим пробивався із Вейбриджа в Лондон.
Помітивши порожній човен, який несла течія, я скинув з себе мало не весь змоклий одяг, підплив до нього і на човні вибрався зі страшного пекла. У човні весел не було, але я гріб просто руками, наскільки то було можливо, якщо руки ошпарені. Так повільно плив я за течією в напрямі Голіфорда й Волтона, щоразу, з цілком зрозумілих причин, озираючись назад. Я тримався річки, бо у воді найкраще було рятуватися, якби велетні поновили наступ.
Разом зі мною текла й вода, що нагрілася від затопленого марсіанина, і я десь милю через туман не міг розрізнити берегів. Щоправда, один раз я побачив низку чорних постатей, що тікали із Вейбриджа. Голліфорд, здавалося, зовсім спорожнів; над берегом горіло кілька будинків. Дивно було бачити, як серед білого дня під блакитним небом палало тихе покинуте місто, оповите димом та полум’ям, — ніколи ще у житті не бачив я пожежі без метушливої юрби. Трохи далі, на обмілині, димів і горів очерет, а хвиля полум’я котилася від нього далі на поле, де лежало сухе сіно.
Я був настільки знесилений після пережитого, а вода в річці була така гаряча, що довгий час я плив, поклавшись тільки на волю течії. Потім знову прокинувся страх, і я почав гребти руками. Сонце палило голу спину. Нарешті, коли за поворотом я побачив Волтонський міст, втома й лихоманка взяли гору над страхом. Я причалив до мідлсекського берега і ледь живий упав на густу траву. Була вже, мабуть, четверта чи п’ята година. Я трохи спочив, а тоді схопився на ноги й пройшов, мабуть, з пів-милі, не зустрівши жодної душі; потім знову приліг у затінку під живоплотом. Пригадую, що дорогою я марив, щось промовляючи сам до себе. Мене страшенно мучила спрага, і я дуже шкодував, що не напився води з річки. Дивно, але я чомусь сердився на дружину: мене дратувало, що я не міг дістатися Лезерґеда.
Мабуть, я задрімав, бо ясно не можу пригадати, коли з’явився священик. Пам’ятаю, що він сидів, задерши догори чисто виголене обличчя, і тупо дивився в бліді відблиски вогнів; рукави його сорочки були в сажі. Небо вкривали хмарки, прозорі й легкі, немов пір’їни, вони застигали в надвечірньому золоті літнього сонця.
Я підвівся і сів. Мій рух привернув його увагу, і він поглянув на мене.
— Чи нема у вас води? — запитав я.
Він похитав головою.
— Уже цілу годину ви просите води, — сказав він.
Десь хвилину ми мовчки дивилися один на одного. Напевно, мій вигляд здавався йому чудним: я був напівголий, мокрі штани та шкарпетки були всім моїм одягом, тіло було попечене, лице і спина почорніли від диму. Його ж обличчя було мляве, спокійне, майже біле кучеряве волосся спадало на низьке чоло, великі блакитні очі втупилися удалечінь. Говорив він, наче рубав, і постійно поглядав кудись убік.
— Що діється? — промовив він. — Що все це означає?
Я тільки глянув на нього й нічого не відповів.
Він простер тонку білу руку і мало не заголосив:
— Як це сталося? За які гріхи така покута? Після ранньої відправи пішов я прогулятися, а тут нагло — вогонь, землетрус, смерть! Содом і гоморра! Вся наша праця пішла за вітром, уся праця... І хто вони такі, ті марсіани?
— А хто такі ми? — насилу промимрив я.
Він обхопив коліна руками і знову повернувся до мене. Якийсь час він мовчки дивився в моє обличчя.
— Я ходив по дорозі, щоб освіжити голову, — повторив він. — І раптом — вогонь, землетрус, смерть!
Він замовк; підборіддя його мало не торкалося кілець.
Потім він знову заговорив, розмахуючи руками:
— Уся праця... всі недільні школи... В чому наша провина? В чому провина Вейбриджа? Все зникло, все зруйновано... Церква! Ми відбудували її тільки три роки тому... І от вона стерта з лиця землі! За що?
Він знову помовчав і заговорив, неначе божевільний:
— Дим від цього пожарища вічно підноситиметься до неба!
Його очі блиснули, пальцем він вказував на Вейбридж.
Я здогадувався, що він душевнохворий. Трагедія, яку йому довелося побачити, спричинила його божевілля.