Кузен читав і перечитував газету, тривога його зростала. Він не міг заспокоїтися і після вечері знову пішов безцільно блукати містом.
Повернувшись, він марно спробував сісти за конспекти.
Він ліг спати після півночі, йому снилося щось лиховісне, але не минуло й двох годин, як його розбудили стукіт дверних молоточків, тупотіння ніг по бруківці, віддалений барабанний бій і дзвони. На стелі спалахували червоні відблиски. Він лежав і не міг зрозуміти, що сталося. Настав день чи всі збожеволіли?
Потім він схопився з ліжка і підбіг до вікна.
Його кімната містилася нагорі; відчинивши вікно, він почув крики з обох кінців вулиці.
З вікон висовувалися і перегукувалися заспані, напіводягнені люди.
— Вони йдуть! — кричав полісмен, стукаючи в двері. — Марсіани наближаються! — І поспішав до наступних дверей.
З казарми на Олбені-стрит чулися барабанний бій і звуки труби; зі всіх церков доносився бурхливий, безладний сполох.
Грюкали двері; темні вікна будинків спалахували жовтими вогниками.
Вулицею щодуху промчала закрита карета, шум коліс пролунав з-за рогу, перейшов в оглушливий гуркіт під вікном і завмер десь далеко.
Слідом за каретою пронеслися два кеби — авангард цілої низки екіпажів, що мчали до вокзалу Чок-Фарм, де можна було сісти в спеціальні поїзди Північно-Західної залізниці.
Мій кузен довго дивився з вікна; він бачив, як полісмени перебігали від дверей до дверей, стукаючи молотком і сповіщаючи ту саму незбагненну новину.
Раптом двері позаду нього відчинилися і ввійшов сусід, який займав кімнату навпроти, він був у сорочці, брюках і туфлях, підтяжки бовталися, волосся його було скуйовджене.
— Що за чортівня? — запитав він. — Пожежа? Чому така метушня?
Вони висунулися з вікна, намагаючись зрозуміти, що кричать полісмени. З бічних вулиць повалив народ, зупиняючись купками.
— В чому річ, чорт забирай? — вигукнув сусід.
Мій кузен щось відповів йому і став одягатися, підбігаючи з кожною річчю до вікна, щоб бачити, що відбувається на вулиці.
З-за рогу вискочили газетярі з незвично ранніми випусками газет, кричачи на все горло:
— Лондону загрожує удушення! Укріплення Кінгстона і Річмонда прорвані! Кровава битва в долині Темзи!
Усюди, у квартирах першого поверху, в усіх сусідніх будинках і далі, на інших вулицях, у районі Вестбері-парку і Сент-Панкреса, на заході і на півночі — в Кільберні, Сен-Джонс-Вуді і Гемпстеді; на сході — в Шордічі, Хайбері, Хаггерстоні і Хокстоні; на всій величезній відстані від Ілінга до Істгема, люди, протираючи очі, відчиняли вікна, визирали на вулицю, ставили безцільні запитання і поспішно одягалися.
Перший подих паніки пронісся вулицями. Страх заволодівав містом.
Лондон, який спокійно і бездумно заснув у неділю ввечері, прокинувся ранком у понеділок під загрозою смертельної небезпеки.
Оскільки кузен зі свого вікна не зміг нічого з’ясувати, він спустився вниз і вийшов на вулицю.
Над дахами рожевіла зоря. Натовп біженців дедалі збільшувався.
— Чорний дим! — чув він вигуки. — Чорний дим!
Було ясно, що паніка неминуче охопить усе місто. Нерішуче постоявши біля під’їзду, кузен покликав газетяра і купив газету.
Газетяр побіг далі, продаючи газети на ходу по шилінгу, —= гротескне поєднання користі й паніки.
У газеті кузен прочитав гнітюче повідомлення головнокомандувача:
Марсіани пускають величезні клуби чорного отруйного пара за допомогою ракет. Вони придушили вогонь нашої артилерії, зруйнували Річмонд, Кінгстон і Вімблдон і повільно наближаються до Лондона, знищуючи все на своєму шляху. Зупинити їх неможливо. Від чорного диму немає порятунку, крім негайної втечі.
І тільки.
Та й цього було досить. Все населення величезного, шестимільйонного міста заметушилося, заміталося, тікаючи у різні сторони.
Всі кинулися на північ.
— Чорний дим! — чулися крики. — Вогонь!
Церковні дзвони били на сполох. Якийсь невміло керований екіпаж налетів серед криків і лайки на колоду для водопою.
Тьмяне жовте світло миготіло у вікнах будинків; у деяких кебів горіли нічні ліхтарі.
А вгорі розпалювалася зоря, безхмарна, ясна, спокійна.
Кузен чув тупотіння у кімнатах і на сходах.
Його господиня вийшла на вулицю, нашвидку накинувши капот і шаль, за нею йшов її чоловік, щось бурмочучи.
Коли кузен нарешті зрозумів, що відбувається, він поспіхом повернувся до своєї кімнати, взяв усю готівку — близько десяти фунтів, — сунув їх у кишеню і вийшов на вулицю.
Розділ XV
Що сталося в Серрею
Саме в той час, коли священик вів зі мною свою божевільну розмову під огорожею в полі біля Голліфорда, а кузен дивився на потік біженців на Вестмінстерському мості, марсіани знову пішли в наступ.
Якщо вірити плутаним розповідям, більшість марсіан залишалися до дев’ятої години вечора в ямі, зайняті якоюсь нагальною роботою, що супроводжувалася спалахами зеленого диму.
Встановлено було, що троє марсіан вийшли звідти близько восьмої години і, просуваючись повільно й обережно через Байфліт і Пірфорд до Ріплі і Вейбриджа, несподівано з’явилися перед сторожовими батареями на тлі освітленого заходом неба. Марсіани йшли не шеренгою, а ланцюгом, на відстані приблизно півтора миль одне від одного. Вони перемовлялися якимось ревом, схожим на виття сирени, яка видає то високі, то низькі звуки. Це виття і стрілянину гармат Ріплі і Сент-Джордж-Гілла ми і чули близько Верхнього Голліфорда.
Артилеристи у Ріплі — недосвідчені волонтери, яких не варто було ставити на таку позицію, — дали лише один передчасний безрезультатний залп і, хто верхи, хто пішки, кинулися врозтіч по спорожнілому містечку. Марсіанин, то крокуючи через гармати, то обережно ступаючи серед них і навіть не користуючись тепловим променем, випередив їх і, таким чином, заскочив батареї в Пейнс-Гілл-парку зненацька — і знищив.
Артилеристи в Сент-Джордж-Гіллі виявилися більш досвідченими і хоробрими. Приховані соснами від найближчого марсіанина, який не очікував нападу, вони навели гармати спокійно, як на параді, і, коли марсіанин перебував на відстані близько тисячі ярдів, дали залп. Снаряди рвалися навколо марсіанина. Він зробив кілька кроків, похитнувся і впав.
Всі закричали з радощів, і гармати знову поспішно зарядили. Марсіанин, який впав, видав тривале виття, і негайно другий блискучий гігант, відповідаючи йому, виник над деревами з півдня. Мабуть, снаряд розбив одну з ніг триноги. Другий залп був марним, снаряди перелетіли через марсіанина, який лежав на землі, і вдарилися в землю. І негайно двоє інших марсіан підняли камери теплового променя, націлюючи їх на батарею. Снаряди вибухнули, сосни загорілися, з артилеристів вціліло лише кілька.
Марсіани зупинилися і стали про щось радитись. Розвідники, що спостерігали за ними, донесли, що вони стояли нерухомо близько півгодини.
Перекинутий марсіанин незграбно виповз з-під свого ковпака — невелика бура туша, здаля схожа на грибний наріст, — і почав лагодити триногу. До дев’ятої години він закінчив роботу, і його ковпак знову з’явився над лісом.
Потім з’явилися четверо інших марсіан, озброєних великими чорними трубами. Такі самі труби були вручені кожному з перших марсіан.
Після цього марсіани розтягнулися ланцюгом на рівній відстані одне від одного, по кривій між Сент-Джордж-Гіллом, Вейбриджем і Сенді, на південний захід від Ріплі.
Щойно вони почали рухатися, з пагорбів злетіли сигнальні ракети, попереджаючи батареї у Діттоні й Ешері. Відразу ж чотири бойові машини, також забезпечені трубами, переправилися через річку, і дві з них з’явилися переді мною і священиком, чітко вимальовуючись на тлі смерку неба, коли ми, втомлені і змучені, квапливо йшли по дорозі на північ від Голліфорда.