Цієї ночі марсіани запустили на Землю нове незриме ядро. Воно вилетіло рівно через двадцять чотири години після першого, з точністю до секунди. Пам’ятаю, я сидів у темряві; перед очима розпливалися зелені й червоні кола. Мені хотілося курити, я шукав огню, й на думці не маючи, що означав цей спалах і до яких наслідків він призведе. О’Ґілві стежив за Марсом до першої години ночі. По тому ми засвітили ліхтаря і пішли до нього додому. Внизу темрява оповила Отершоу й Чертсі, де мирно спали сотні мешканців.
Ми довго сиділи вдвох, і О’Ґілві висловлював припущення про умови життя на Марсі та про те, ніби його жителі подають нам сигнали. Він вважав, що або на планету посипалися метеорити, або там посилилась вулканічна діяльність. О’Ґілві доводив мені, яка мала ймовірність, щоб еволюція організмів на двох, навіть і сусідніх, планетах відбувалася в одному напрямі.
— Один шанс проти мільйона за те, що Марс заселений, — казав він.
Сотні спостерігачів бачили полум’я і цієї ночі, і наступної, і десять ночей поспіль, і щоразу саме опівночі. Чому вибухи припинилися по десятій ночі, ніхто не брався пояснити. Може, гази від тих вибухів завдавали марсіанам шкоди. Густі хмари диму чи пилу, які було видно в найпотужніший земний телескоп, набравши вигляду невеликих сірих хвилястих плям, миготіли в атмосфері планети й затінювали знайомі обриси.
Нарешті навіть газети зацікавилися цими явищами. Стали повсюдно з’являтися статейки про вибухи вулканів на Марсі. Пам’ятаю, гумористичний журнал «Панч» досить вдало скористався з цього в політичній карикатурі. І ніхто й не підозрював, що тим часом ядра, запущені марсіанами на Землю, летіли крізь світові простори зі швидкістю кількох миль за секунду, наближалися до нас щодня і щогодини. Тепер мені видається дуже дивним те, що люди перед лицем загибелі могли займатися нікчемними справами. Пригадую, як несказанно тішився Маркгем, діставши нову фотографію Марса для ілюстрованого журналу, який він тоді редагував. Люди цього, уже пізнішого часу, заледве уявляють собі винахідливість журналів дев’ятнадцятого століття.
Щодо мене, то я саме тієї пори вчився їздити на велосипеді і забивав собі голову журналами, які обмірковували проблеми моралі у зв’язку з поступом цивілізації.
Одного пізднього вечора (перше запущене ядро було за 10 000 000 миль від нас) я вийшов з дружиною на прогулянку. Небо було всіяне зорями. Я пояснював дружині зодіакові знаки і показав на Марс, на маленьку цяточку, куди тепер було спрямовано безліч телескопів. Вечір був теплий. Юрби людей, що вийшли на прогулянку з Чертсі й Ейлворта, з піснями й музикою проходили повз нас, розходячись по домівках. У вікнах будинків світилося, люди влягалися спати. Від залізничної станції чувся гуркіт поїздів; відстань пом’якшувала його, і він звучав майже мелодійно. Дружина звернула мою увагу на червоні, зелені й жовті сигнальні вогні, що світилися на стовпах на тлі синього неба. Усе здавалося таким мирним, спокійним.
Розділ II Летюча зірка
Настала ніч першої летючої зірки, її помітили ще вночі, коли вона летіла на схід над Вінчестером, залишаючи по собі вогненну лінію. Сотні людей, які дивились на неї, вважали, що це просто летюча зірка. Як казав Елбін, вона залишала високо в небі зелену смугу, яка ще кілька секунд світилась угорі.
Денінг, наш великий знавець, запевняв, що її було видно вже з висоти понад ста миль. Йому здалося, що вона впала за сотню миль від нас.
У той час я працював у кабінеті, але нічого не помітив, хоча моє французьке вікно виходило на Отершоу і штори було піднято: я любив дивитися на нічне небо. Але цей метеорит, найнезвичайніший з усіх, що коли-небудь падали на землю, упав саме тоді, коли я сидів у кабінеті, і якби я слушної миті підняв очі, то міг би його помітити. Дехто з тих, які бачили його політ, запевняли, що він рухався зі свистом, але я цього не чув. Чимало жителів Беркшира, Серрея та Мідлсекса бачили, як він падав, і були певні, що це новий метеорит. Проте, здається, нікого з них не бажав дивитися на нього.
Тільки О’Ґілві, що стежив за метеоритом і був певен, що він упав на вигоні між Горселом, Отершоу й Вокінгом, схопився вдосвіта і поспішив на пошуки. Коли розвиднілося, він нарешті таки знайшов його неподалік піщаного кар’єру. О’Ґілві побачив велику яму, яку утворило це тіло при падінні. Навкруги між вересом височіли купи гравію та піску, які було видно за півтори милі. Зі східного боку вирви верес горів, і блакитний димок піднімався у високе світанкове небо.
Небесне тіло майже повністю зарилося в пісок і лежало між трісками розбитої ним сосни. Та його частина, яку було видно, нагадувала величезний осмалений циліндр, вкритий грубим лускатим шаром сірого нагару. Циліндр був ярдів тридцяти у перерізі. О’Ґілві підійшов до цього громаддя, вражений розмірами й формою: зазвичай метеорити більше нагадують кулю. Циліндр так розігрівся, коли рухався крізь атмосферу, щодо нього й тепер не можна було підступитися. Шум усередині циліндра О’Ґілві пояснював нерівномірним охолодженням поверхні. Тоді він припустити не міг, що у циліндрі може щось перебувати.
О’Ґілві стояв край ями, приголомшений формою і кольором небесного тіла, і починав здогадуватись про його справжнє призначення. Ранок був дивовижно тихий, лагідне сонце, що освітило сосновий ліс поблизу Вейбриджа, вже починало припікати. О’Ґілві потім стверджував, що не чути було ні пташиного співу, ні подиху вітерця, тільки з того незрозумілого циліндра долинали якісь незрозумілі звуки.
Крім О’Ґілві, на вигоні нікого не було.
Раптом О’Ґілві здивувався, побачивши, що шар сірого нагару, який вкривав метеорит, почав обсипатися. Цей нагар нагадував сніжинки або дощові краплі.
Раптом відвалився і впав на пісок цілий шмат нагару.
Душа О’Ґілві втекла у п’яти.
Кілька хвилин він намагався зрозуміти, що б це значило, а потім поліз у яму до метеорита, щоб краще розгледіти. Він досі вважав, що нагар тільки через охолодження метеорита, хоча дивувався, чому це відбувається лише на верхній частині циліндра. Раптом О’Ґілві побачив, що кругла вершина циліндра почала обертатися. Вона оберталася повільно, і він усвідомив це тільки тому, що чорна пляма, яка ще кілька хвилин тому була перед ним, зараз опинилася на протилежному боці. Але він не міг збагнути, в чому річ, поки не почув приглушений скрегіт і не побачив, що чорна пляма пересунулася ще трохи. Тільки тоді він збагнув, що це означало. Циліндр був штучний і в ньому була порожнина! Хтось невідомий ізсередини відкручував покришку!
— Боже милосердний! — скрикнув О’Ґілві. — Там людина! Там люди! Вони мало не спеклися! Вони хочуть вилізти!
Наступної миті він уже пов’язав циліндр зі спалахом на Марсі.
Розуміння того, що в циліндрі закриті істоти, так його налякала, що він навіть забув про пекельний жар і підійшов упритул, аби допомогти відкрутити покришку. На щастя, гаряче повітря вчасно зупинило його і він не встиг торкнутися розжареного металу. Якусь хвилину він стояв, не знаючи, що робити далі, а потім виліз із ями, загубивши капелюха, і щодуху кинувся до Вокінга.
Було це приблизно о шостій годині.
Дорогою О’Ґілві зустрів якогось візника і хотів розповісти, що сталося, але говорив так недоладно і мав такий дикий вигляд, що візник мовчки проїхав повз.
Так само звернувся О’Ґілві і до служника у трактирі поблизу Горсельського мосту. Той подумав, що він взагалі божевільний, і хотів затягти його до трактиру. Це трохи охолодило астронома, і він, помітивши лондонського журналіста Гендерсона, який вже порався у садку, гукнув через паркан, намагаючись бути якомога переконливішим:
— Гендерсоне, чи бачили ви минулої ночі летючу зірку?
— А що? — спитав Гендерсон.