Спека і пил виснажили натовп. Шкіра в людей пересохла, губи почорніли і потріскалися. Всіх мучила спрага, всі втомилися, всі натрудили ноги.
Повсюди лунали суперечки, докори, знеможені стогони; у більшості людей голоси були хрипкі і слабкі. Натовп час від часу скрикував, ніби приспів:
— Швидше, швидше! Марсіани йдуть!
Деякі зупинялися і відходили вбік від людського потоку.
Шлях, на якому стояла коляска, виходив на шосе і здавався відгалуженням лондонської дороги. Його захльостував бурхливий приплив, натовп відтисняв сюди слабших; постоявши тут і відпочивши, вони знову кидалися в тисняву.
Посеред дороги лежав чоловік з оголеною ногою, перев’язаною закривавленою ганчіркою, і над ним схилилися двоє. Щасливець, у нього знайшлися друзі.
Маленький дідок із сивими, підстриженими по-військовому вусами, у брудному чорному сюртуку, вибрався, накульгуючи, з тисняви, сів на землю, зняв черевик — носок був у крові, — витрусив дренаж і знову надягнув.
Дівчинка років восьми-дев’яти кинулася на землю біля паркану неподалік від мого кузена і розплакалася:
— Не можу більше йти! Не можу!
Кузен став втішати дівчинку, підняв її і відніс до міс Елфінстон.
Дівчинка злякано притихла.
— Елен! — жалібно кричала якась жінка в натовпі. — Елен!
Дівчинка раптом вирвалася з рук кузена з криком:
— Мама!
— Вони йдуть, — сказав чоловік, що їхав верхи.
— Геть з дороги, агов, ви! — кричав, підвівшись на козлах, якийсь кучер.
Кузен побачив закриту карету, яка звертала зі шляху. Пішоходи розступилися, розштовхуючи одне одного, щоб не потрапити під копита.
Кузен відвів поні ближче до паркану, карета проїхала повз і зупинилася на повороті. Це була карета з дишлом для пари, але запряжений був тільки один кінь.
Кузен смутно розрізняв крізь хмару пилу, що двоє чоловіків винесли когось із карети на білих ношах і обережно поклали на траву біля живої огорожі. Один з них підбіг до кузена.
— Є тут де-небудь вода? — запитав він. — Він помирає, пити просить... Це лорд Гаррік.
— Лорд Гаррік? — вигукнув кузен. — Коронний суддя?
— Де тут вода?
— Може, в одному з цих будинків є водогін, — сказав кузен. — У нас немає води. Я я боюся залишити своїх.
Чоловік став проштовхуватися крізь натовп до воріт будинку.
— Вперед! Вперед! — кричали люди. — Вони йдуть! Не затримуйте!
Кузен помітив бороданя з орлиним профілем, у руці він ніс невелику валізу; валіза розкрилася, з неї посипалися золоті соверени, зі дзвоном вони падали на землю і котилися під ноги людей і коней.
Бородань зупинився, тупо дивлячись на золото; голобля кеба вдарила його в плече, він похитнувся, скрикнув і відскочив, мало не потрапивши під колесо.
— Дорогу! — кричали йому. — Не зупиняйтесь!
Щойно кеб проїхав, бородань кинувся на землю, простягнув руки до купи монет і став пхати їх пригорщами в кишені. Раптом над ним здибився кінь; він підвівся, але відразу ж впав під копита.
— Стій! — закричав кузен і, відштовхнувши якусь жінку, кинувся вперед, щоб схопити коня за вуздечку.
Але, перш ніж кузен встиг це зробити, почувся крик, і крізь клуби пилу він побачив, як колесо проїхало по спині чоловіка. Кучер хльоснув батогом кузена. Ревіння натовпу оглушило його.
Нещасний корчився в пилу серед золотих монет і не міг піднятися; колесо, переїхавши його, пошкодило хребет, і нижня частина його тіла була паралізована. Кузен намагався зупинити наступний екіпаж.
Якийсь чоловік верхи на вороному коні зголосився допомогти.
— Стягніть його з дороги! — крикнув він.
Він схопив чоловіка за комір і потяг убік, але той все силкувався підібрати монети і люто бив кузена по руці кулаком, стискаючи жменю золота.
— Не зупиняйтеся, проходьте! — кричали позаду. — Дорогу, дорогу!
Почувся тріск, і дишло карети вдарилося у візок, який зупинив чоловік на вороному коні. Кузен повернувся, і людина із золотими монетами приловчилася і вкусила його за руку. Вороний кінь кинувся, а кінь з візком промчав повз, ледь не задівши кузена копитом. Він випустив віжки і відскочив.
Він бачив, як злість змінилася жахом на обличчі нещасного, що лежав на землі; наступної миті кузена відтіснили, він втратив чоловіка з поля зору і з великими труднощами повернувся на шлях.
Він побачив, що міс Елфінстон затулила очі рукою, а маленький хлопчик з дитячою цікавістю широко розплющеними очима дивиться на запилену чорну купу під колесами екіпажів.
— Поїдемо назад! — крикнув кузен і став повертати поні. — Треба вибратися з цього пекла!
Вони проїхали сто ярдів в зворотному напрямку, поки знавіснілий натовп не зник за поворотом.
Проїжджаючи повз канави, кузен побачив під огорожею мертво-бліде, вкрите потом, спотворене обличчя вмираючого. Обидві жінки сиділи мовчки, їх трусило мову пропасниці.
За поворотом кузен зупинився. Міс Елфінстон була дуже бліда; її невістка плакала і забула навіть про свого Джорджа.
Кузен теж був вражений і розгублений. Ледь від’їхавши від шляху, він зрозумів, що немає іншого виходу, як знову спробувати його перетнути. Він рішуче повернувся до міс Елфінстон.
— Ми все ж таки повинні там проїхати, — сказав він і знову повернув поні.
Другий раз за цей день дівчина виявила незвичайну силу духу.
Кузен кинувся вперед і осадив якогось кінь, який тяг кеб, щоб місіс Елфінстон могла проїхати. Кеб зачепився колесом і обламав крило коляски.
Наступної миті потік підхопив їх і поніс.
Кузен, з червоними рубцями на обличчі і руках від бича кучера, який правив кебом, скочив у коляску і взяв віжки.
— Цільтеся в людей позаду, — сказав він, передаючи револьвер міс Елфінстон, — якщо вони занадто напиратимуть... Ні, цільтеся краще в коней.
Він спробував проїхати по правому краю і перетнути дорогу. Це виявилося неможливим, довелося змішатися з потоком і рухатися за течією. Разом з натовпом вони минули Чиппінг-Барнет і від’їхали майже на милю від центру міста, перш ніж їм вдалося пробитися на інший бік дороги.
Кругом був неймовірний шум і тиснява, але в місті і за містом дорога кілька разів розгалужувалася, і натовп трохи зменшився.
Обабіч дороги вони бачили безліч людей, які пили просто з річки і билися через місця біля води.
Далі, з пагорба поблизу Іст-Барнета, вони побачили, як повільно, без гудків, один за одним рухалися на північ два потяги; не тільки вагони, а навіть платформи з вугіллям були обліплені людьми. Очевидно, поїзди ці заповнювалися пасажирами ще до Лондона, бо через паніку посадка на центральних вокзалах була абсолютно неможлива.
Незабаром вони зупинилися відпочити: всі троє втомилися від пережитих хвилювань. Вони відчували перші напади голоду, ніч була холодна, ніхто не наважувався заснути.
У сутінках повз їхню стоянку проходили біженці, рятуючись від невідомої небезпеки, — вони йшли в той бік, звідки приїхав кузен.
Розділ XVII
«Син грому»
Якби марсіани домагалися тільки руйнування, вони могли б тоді ж, у понеділок, знищити все населення Лондона, поки воно дуже повільно розтікалося по найближчих графствах.
Не тільки по дорозі до Барнета, а й по дорогах до Еджуера й Волтхем-Еббі, і на схід до Саусенду і Шуберінесу, і на південь від Темзи, до Діля і Бродстерса, линув знавіснілий натовп.
Якби цього червневого ранку хтось, піднявшись на повітряній кулі у сліпучу синяву, глянув на Лондон згори, йому здалося б, що всі північні і східні дороги, що розходяться від гігантського клубка вулиць, поцятковані чорними точками, і кожна точка — це людина, охоплена смертельним страхом і відчаєм.
Наприкінці попереднього розділу я передав розповідь мого кузена про дорогу через Чиппінг-Барнет, щоб показати читачам, як сприймав поблизу цей рій чорних крапок один з біженців.