Я намагався прийняти яке-небудь рішення. Але виття заважало мені зосередитися. Можливо, причиною моєї відваги була втома. Мені захотілося дізнатися причину цього монотонного завивання. Я повернув назад і вийшов на Парк-роуд, маючи намір обігнути парк; я пробрався під прикриттям терас, щоб подивитися на нерухомого виючого марсіанина з боку Сент-Джонс-Вуда. Відійшовши ярдів на двісті від Бейкер-стрит, я почув різноголосий собачий гавкіт і побачив спершу одну собаку зі шматком гнилого червоного м’яса в зубах, вона стрімголов летіла на мене, а потім цілу зграю голодних бродячих псів, що гналися за нею. Собака зробила крутий поворот, щоб обігнути мене, ніби боялася, що я відіб’ю в неї здобич. Коли гавкіт завмер удалині, повітря знову сповнилося виттям.
По дорозі до вокзалу Сент-Джонс-Вуд я натрапив на зламану багаторуку машину. Спочатку я подумав, що поперек вулиці лежить зруйнований будинок.
Тільки пробравшись серед уламків, я з подивом побачив, що механічний Самсон з понівеченими, зламаними і скорченими щупальцями лежить посеред ним самим нагромаджених руїн. Передня частина машини була розбита вщент. Очевидно, машина наскочила на будинок і, зруйнувавши його, застрягла в руїнах. Це могло статися, тільки якщо машину кинули долі. Я не міг піднятися на уламки і тому не бачив у темряві забризкане кров’ю сидіння й обгризений собаками хрящ марсіанина.
Вражений, я попрямував до Примроз-Гіллу. Вдалині крізь дерева я помітив другого марсіанина, так само нерухомого, як і перший; він мовчки стояв у парку поблизу зоологічного саду. Далі за руїнами, що оточували зламану багато руку машину, я знову побачив червону траву; весь Ріджент-канал заріс губчастою темно-червоною рослинністю.
Коли я переходив міст, безперервне виття раптом обірвалося. Здавалося, хтось його зупинив. Несподівана тиша вибухнула, як удар грому.
Мене обступали високі, похмурі, порожні будинки; дерева ближче до парку ставали дедалі чорнішими. Серед руїн росла червона трава; її пагони немов підповзали до мене. Насувалася ніч, матір страху і таємниць. Поки звучало виття, я якось міг терпіти усамітнення, Лондон здавався мені ще живим, і я бадьорився.
І раптом ця зміна! Щось сталося — я не знав що, — і настала майже відчутна тиша. Мертвий спокій.
Лондон дивився на мене, як привид. Вікна в порожніх будинках походили на очні западини. Мені ввижалися тисячі ворогів, які безшумно підкрадалися до мене. Охоплений жахом, я злякався своєї зухвалості. Вулиця попереду почорніла, ніби її вимазали дьогтем, і я розрізнив поперек дороги якусь судомно викривлену тінь.
Я не міг змусити себе йти далі.
Звернувши на Сент-Джонс-Вуд-роуд, я побіг до Кілберна, рятуючись від нестерпного мовчання. Я сховався від ночі і тиші у візницькій будці на Харроу-роуд. Я просидів там майже всю ніч. Перед світанком я трохи підбадьорився і під мерехтливими зірками пішов до Ріджент-парку. Я заблукав і раптом побачив у кінці довгої вулиці в досвітніх сутінках химерні обриси Примроз-Гілла. На верхівці, піднімаючись назустріч блідим зіркам, стояв третій марсіанин, так само прямий і нерухомий, як інші.
Я зважився на божевільний вчинок. Краще померти і покінчити з усім. Тоді мені не доведеться вбивати самого себе. І я рішуче попрямував до титана. Підійшовши ближче, я побачив у передранковому світлі зграї чорних птахів, які кружляли навколо ковпака марсіанина. Серце моє закалатало, і я побіг вниз по дорозі.
Я потрапив у зарості червоної трави, яка вкрила Сент-Едмунд-терас, по груди у воді перейшов убрід потік, що стікає з водогону до Альберт-роуд, і вибрався звідти ще до сходу сонця. Величезні купи землі були насипані на гребені пагорба немов для величезного редуту — це було останнє і найбільше укріплення, збудоване марсіанами, і звідти до неба піднімався легенький димок. Пробіг собака. Я відчував, що мій здогад підтвердиться. Вже без усякого страху, тремтячи від хвилювання, я вибіг угору по горбу до нерухомого чудовиська. З-під ковпака звисали в’ялі бурі шматки; їх клювали і рвали голодні птахи. Ще за хвилину я виліз по насипу і стояв на гребені валу — внутрішній майданчик редуту був унизу, піді мною. Він був широкий, з гігантськими машинами, купою матеріалів і дивними спорудами. І серед цього хаосу на перекинутих триногах, на нерухомих багаторуких машинах і просто на землі лежали марсіани, заклякли і безмовні, — мертві! Їх знищила якась згубна бактерія, до боротьби з якою їх організм не був пристосований, так само як була потім знищена червона трава. Після того як всі засоби оборони людства були вичерпані, прибульці були винищені наймізернішими тварюками, якими премудрий Господь населив Землю. Все сталося так, як і я, і багато людей могли б передбачити, якби жах і паніка не затьмарили наш розум. Ці зародки хвороб вже взяли свою данину з людства в доісторичні часи, взяли данину з наших прабатьків-тварин іще тоді, коли життя на Землі тільки починалася. Завдяки природному добору ми розвинули в собі здатність до опору; ми не поступаємося жодній бактерії без наполегливої боротьби, а для багатьох з бактерій, наприклад для тих, що породжують гниття в мертвої матерії, наш організм зовсім не вразливий. На Марсі, очевидно, не існує бактерій, і щойно прибульці почали харчуватися на Землі, наші мікроскопічні союзники взялися до роботи, готуючи їм загибель. Коли я вперше побачив марсіан, вони вже були засуджені на смерть, вони вже повільно вмирали і розкладалися. Це було неминуче. Заплативши мільйонами життів, людина купила собі право жити на Землі, і це право належить їй всупереч всім прибульцям. Воно залишилося б за нею, навіть якби марсіани були в десять разів могутніші. Бо людина живе і вмирає не марно.
Всього марсіан було близько п’ятдесяти; вони валялися в своїй величезній ямі, уражені смертю, яка повинна була здаватися їм загадковою. І для мене в той час смерть їх була незрозуміла. Я зрозумів тільки, що чудовиська, які наводили жах на людей, мертві. На хвилину мені здалося, що повторилася поразка Сеннахеріба, що Господь зглянувся над нами і ангел смерті побив наших ворогів в одну ніч.
Я стояв, дивлячись у яму, і серце моє закалатало від радості, коли сонце, що сходило, освітило мене своїми променями. Яма залишалася в тіні; потужні машини, такі величезні, складні й дивовижні, неземні навіть за формою, піднімалися, точно зачаровані, із тіні назустріч світлу. Ціла зграя собак билася над трупами в глибині ями. У дальньому кінці її лежала велика, пласка, химерних обрисів літальна машина, на якій вони, очевидно, здійснювали пробні польоти в нашій більш щільній атмосфері, коли розкладання і смерть перешкодили ім. Смерть з’явилася якраз вчасно. Почувши каркання птахів, я глянув наверх; переді мною була величезна бойова тринога, яка ніколи більше не буде використовуватися, червоні шматки м’яса, кров з яких капала на перекинуті ослони на вершині Примроз-Гілла.
Я обернувся і глянув униз, де біля підніжжя пагорба, оточеного зграєю птахів, стояли заскочені смертю двоє марсіан, яких я бачив учора ввечері. Один з них помер якраз в ту хвилину, коли передавав щось своїм товаришам; можливо, він помер останнім і сигнали його лунали, поки не перестав працювати механізм. У променях вранішнього сонця блищали вже не шкідливі металеві триноги, вежі блискучого металу...
Кругом, ніби дивом врятований від знищення, стелився великий батько світових міст. Ті, хто бачив Лондон тільки під звичним покровом диму, навряд чи можуть уявити собі оголену красу його пустельних, безмовних вулиць. На схід, над почорнілими руїнами Альберт-терас і розщепленим церковним шпилем, серед безхмарного неба сяяло сонце. Подекуди якась грань білої покрівлі заломляла промінь і виблискувала сліпучим світлом. Сонце робило таємничо принадними навіть винні склади біля вокзалу і великі залізничні шляхи, де колись блищали чорні рейки, а тепер червоніли смуги двотижневої іржі.
На північ простягалися Кілбері і Гемпстед — цілий масив будинків у синюватому серпанку; на заході гігантське місто було також повите серпанком; на півдні, за марсіанами, зменшені відстанню, видніли зелені хвилі Ріджент-парку, Ленгхем-готель, купол Альберт-голу, величезні будівлі на Бромптон-роуд, а вдалині неясно вимальовувалися зубчасті руїни Вестмінстера. У блакитній далині піднімалися пагорби Серрею і блищали, як дві срібні колони, вежі Кристал-Паласу. Купол собору Святого Павла чорнів на тлі сходу. Я помітив, що на західній стороні його зяяла велика пробоїна.