Розділ X
Візит містера Марвела до Айпінга
Коли паніка вщухла, мешканці Айпінґа спробували тверезо обміркувати надзвичайну подію. Відразу ж підвів голову скептицизм — щоправда, гарячковий, не зовсім певний, але все ж таки скептицизм. Найлегше не вірити в існування людини-невидимця! Тих, хто бачив, як таємничий пожилець подружжя Голлів розтанув у повітрі, та тих, хто відчув на собі його кулаки, можна було порахувати по пальцях. До того ж один зі свідків, містер Воджерс, замкнувся у своєму будинку на всі замки і засуви, а Джеферс лежав, не приходячи до тями, у вітальні «Карети й коней». Великі незвичайні ідеї, що виходять поза межі нашого досвіду, часто впливають на нас менше, ніж незначні, але конкретні міркування. Айпінґ був прикрашений прапорами, і всі були в найкращих святкових вбраннях. До свята готувалися з місяць, а то й більше. Надвечір навіть ті, хто вірив в існування Невидимця, вже розважалися, заспокоюючи себе думкою, що він пішов назавжди, а для скептиків це взагалі був тільки привід пожартувати. Одне слово, і ті, і ті відчайдушно веселилися.
На Гейсменському лузі був намет, де місіс Бантінґта інші леді готували чай, а діти з недільної школи бігали та грали під наглядом молодшого пастора, міс Кас і міс Секбат. Правда, неспокій відчувався, але більшість гостей розважливо приховували побоювання. На галявині великий успіх мав серед молоді туго натягнений мотузок, по якому, тримаючись рукою за блок, можна було швидко з’їхати на мішок із сіном на протилежному кінці мотузки. Такий самий успіх мали гойдалка та кидання в ціль кокосовими горіхами. Одні прогулювалися, інші кружляли на маленькій каруселі, до якої було прикріплено паровий орган, що сповнював повітря нестерпним духом мастила і не менш нестерпною музикою. Члени місцевого клубу, які вранці були в церкві, хвалилися рожевими й зеленими значками, а дехто оздобив циліндри кольоровими стрічками. Старий Флетчер, який мав власну тверду думку щодо святкового відпочинку, ставши на дошку, покладену на два стільці, білив стелю своєї кімнати, що виходила на вулицю, і його можна було бачити або у вікно крізь гілки жасмину, або у відчинені двері.
Близько четвертої години в містечко ввійшов невідомий чоловік, невисокий, огрядний, у дуже поношеному циліндрі. Здавалося, він був задиханий: щоки його то піднімалися, то здувалися. Рябе обличчя незнайомця було стурбоване, і рухався він, ніби вдаючи жвавість. Він завернув за ріг біля церкви і рушив до «Карети й коней». Разом з іншими мешканцями містечка звернув на нього увагу Флетчер. Старого так вразив незвичайний вигляд невідомої людини, що він дивився їй вслід, аж доки зі щітки не затік йому в рукав крейдяний розчин.
Як свідчив власник тиру, невідомий чоловік розмовляв сам із собою. Це, до речі, помітив і містер Гакстер. Невідомий спинився перед ґанком трактиру і, за словами Гакстера, довго вагався, поки нарешті ввійшов до будинку. Він піднявся сходами і, як стверджував містер Гакстер, повернув ліворуч і відчинив двері вітальні. Гакстер також чув голоси з кімнати і з буфетної, які казали невідомому, що він помилився.
— Це приватне помешкання, — сказав містер Голл.
Невідомий незграбно причинив двері й пішов у буфетну.
За кілька хвилин він з’явився знову, витираючи долонею губи. Вигляд він мав задоволений, але це здалося Гакстерові удаваним. Хвилинку невідомий постояв, озираючись, а потім містер Гакстер помітив, що він ніби крадькома підійшов до воріт надвір, куди виходило вікно з вітальні. Трохи повагавшись, невідомий сперся на стовп воріт, видобув коротеньку глиняну люльку й набив її тютюном. Пальці його тремтіли. Він запалив люльку і закурив з байдужим виглядом, схрестивши руки на грудях, хоча час від часу кидав на вікно тривожні погляди, що ніяк не в’язалися з тією байдужістю.
Містер Гакстер бачив усе це з-за бляшанок на вікні своєї крамниці. Загадкова поведінка невідомого так зацікавила його, що змусила спостерігати й далі.
Невідомий випростався, сунув люльку в кишеню й зайшов у двір. Гадаючи, що зараз відбудеться дрібна крадіжка, містер Гакстер вискочив із-за прилавка й вибіг на дорогу, щоб утримати злодія. Тим часом містер Томас Марвел (а це був саме він) з’явився знову. Циліндр його був збитий набакир, у правій руці він тримав пакунок, загорнутий у синю скатертину, а в лівій — три книги, зв’язані, як було доведено згодом, пасторовими шлейками. Побачивши Гакстера, він розкрив рота, а тоді швидко повернув ліворуч і дременув.
— Держи злодія! — вигукнув містер Гакстер і кинувся слідом за невідомим.
Гакстер бачив, як той хутко завернув за ріг біля церкви й пустився бігти в поле. Гакстер бачив прапори, людей, що святкували, але ніхто не відгукнувся на його крик.
— Лови злодія! — гукнув він іще раз, не припиняючи переслідування.
Він пробіг іще тільки десять кроків, і тут щось невидиме схопило його за підборіддя. Неймовірно легко містер Гакстер злетів у повітря і відразу ж, не встигнувши отямитися, опинився на землі. Світ розсипався на іскри, і Гакстер цілковісінько збайдужів до того, що відбувалося далі.
Розділ XI
У «Кареті й конях»
Щоб уявити собі, що відбувалося у трактирі, треба повернутися до того моменту, коли містер Гакстер побачив зі свого вікна містера Марвела.
На той час у вітальні були містер Кас і містер Бантінґ. Вони серйозно обмірковували дивні ранкові пригоди і, з дозволу містера Голла, переглядали речі Невидимця. Джеферс, оклигавши, пішов додому разом зі своїми приятелями. Місіс Голл склала одяг незнайомця і прибрала в кімнаті. На столі під вікном, за яким Невидимець звичайно працював, Кас знайшов три великі рукописні книги із заголовком «Щоденник».
— Щоденник! — сказав Кас. — Тепер ми дещо дізнаємось.
Вікарій стояв, поклавши руку на стіл.
— Щоденник, — повторив Кас, сідаючи. Він підклав дві книги під третю і розгорнув її. — Подивіться! На першій сторінці — жодного імені... Як же це? Тільки цифри.
Вікарій глянув через плече.
Кас розчаровано перегортав сторінки.
— Нічого немає! — сказав він. — Тільки цифри...
— А діаграм немає? — спитав містер Бантінґ. — Або малюнків?
— Подивіться, — запропонував Кас. — Тут записи російською чи якоюсь подібною мовою, а ще трохи — грецькою. Грецьку ви, я так думаю...
— Звичайно, — відповів містер Бантінґ, витягаючи окуляри і витираючи їх; видно було, що він почувався незручно. Грецьку він пам’ятав так погано, що не варто було про це й говорити... — Авжеж... Грецька мова може дати нам ключ... Звісно...
— Я знайду вам те місце...
— Краще я сам перегляну книгу, — сказав містер Бантінґ, який досі тер окуляри. — Потрібно скласти загальне враження, а ключ знайдемо потім.
Кахикнувши, він надягнув окуляри, невдоволено поправив їх, знову кахикнув, всім серцем прагнучи, щоб якийсь несподіваний випадок врятував його від сорому.
Він взяв у Каса книгу. І тут і справді стався несподіваний випадок.
Двері відчинилися.
Джентльмени підскочили, озирнулися, та полегшено зітхнули, побачивши рожеве обличчя під розтріпаним циліндром.
— Пивниця? — спитало обличчя, роздивляючись.
— Ні, — водночас відповіли джентльмени.
— Навпроти, — пояснив містер Бантінґ.
— Будь ласка, зачиніть двері, — роздратовано попросив містер Кас.
— Добре, — промовив гість. — Відчалюй! — наказав він сам собі й зачинив за собою двері.
— Мабуть, моряк, — припустив містер Бантінґ. — Цікаві вони хлопці. «Відчалюй!» — напевне, морський термін, що означає наказ вийти з кімнати.
— Може, й так, — погодився Кас. — Я сьогодні дуже нервую. Коли двері відчинились, я мало не підскочив.
Містер Бантінґ посміхнувся, ніби сам не вчинив так само.
— А тут іще ці книги — зітхнув він.
— Зачекайте, — мовив Кас, підвівшись і замкнувши двері на ключ. — Тепер ніхто до нас не ввійде.