Коли містер Голл, містер Генфрі й робітники вибігли з буфетної, місіс Голл, навчена багаторічним досвідом, залишилася біля каси.
Раптом двері з вітальні відчинилися, і з’явився містер Кас. Не дивлячись на господиню, він кинувся сходами вниз, вибіг надвір і метнувся за ріг.
— Ловіть його! — кричав він. — Дивіться, щоб він не випустив із рук клунка! Тоді його не буде видно!
Він нічого не знав про існування містера Томаса Марвела, оскільки Невидимець передав тому пакунок і книги у дворі. Обличчя містера Каса було сердите й рішуче, але костюм його був не повний: він вбрався у якусь білу тканину, що могла вважатися одягом хіба що у Греції.
— Ловіть його! — кричав він. — Невидимець забрав мої штани і все вбрання вікарія!
— Я наздожену його! — вигукнув містер Кас, проминаючи Гакстера, який лежав на землі, і повертаючи за ріг, щоб приєднатися до натовпу, який, здавалося, гнався за Невидимцем. Та хтось збив його з ніг, а хтось важко наступив на палець.
Містер Кас верескнув, спробував підвестися, але, знову впав, збитий з ніг, і тільки тоді зрозумів, що відбувається не наступ, а відступ. Усі тікали назад до містечка. Містер Кас підвівся ще раз і дістав болючий удар у вухо. Він, хитаючись, пішов до трактиру і по дорозі перестрибнув через покинутого всіма Гакстера, який, уже прийшовши до тями, сидів на дорозі.
Підіймаючись на ґанок, Кас раптом почув ніби звук ляпаса і як скрикнула людина, розлютована від болючого удару. Крик гостро вирізнився з галасу на вулиці, і містер Кас упізнав голос Невидимця.
За мить містер Кас знову був у вітальні.
— Він повертається, Бантінґу! — заверещав він. — Рятуйтесь! Він божевільний!
Містер Бантінґ стояв біля вікна, намагаючись змайструвати собі одяг із килимка й великого газетного аркуша.
— Хто повертається? — спитав він, так шарпнувшись, що його імпровізований костюм мало не розсипався.
— Невидимець! — відповів Кас і метнувся до вікна. — Нам краще втекти звідси. Він б’ється, як божевільний. Ніби і справді сказився.
За мить містер Кас був надворі.
— Господи милосердний! — вигукнув, жахнувшись, містер Бантінґ, не знаючи, на що насмілитися.
Раптом він почув відчайдушну метушню в коридорі й таки наважився. Вилізши з вікна, вікарій поспіхом приладнав свій одяг і рушив містечком так швидко, як тільки дозволяли йому коротенькі ніжки.
Починаючи з того моменту, коли Невидимець скрикнув від люті, а містер Бантінґ дременув через усе містечко, послідовний опис айпінзьких подій став неможливим. Невидимець, мабуть, хотів спершу просто прикрити відступ Марвела з книгами та одягом. Але його й без того не дуже ласкаву вдачу розпалив, очевидно, якийсь випадковий удар, і він став лупцювати та перекидати всіх, щоб на чомусь зігнати гнів.
Уявіть собі вулицю, повну людей, що летять стрімголов, грюкання дверей і бійки. Уявіть, як уся ця колотнеча вплинула на несталу рівновагу дошки на двох стільцях у старого Флетчера і до якої катастрофи це призвело. Уявіть собі налякану парочку, захоплену переполохом на гойдалці... А потім гамір ущух; вулиця в Айпінґу, прикрашена прапорцями та гірляндами, спорожніла, якщо не рахувати розгніваного Невидимця, розкиданих кокосових горіхів, звалених ширм і розсипаних товарів торговця солодощами. Скрізь грюкали, зачиняючись, віконниці та засуви, і зрозуміти, що в місті ще є люди, можна було хіба за якимось оком під зведеною бровою, що визирало з-за шибки.
Невидимець певний час розважався, трощачи вікна в трактирі «Карета й коні», а потім кинув вуличний ліхтар у вікно вітальні містера Гроґрема. Мабуть, він же обірвав телеграфний дріт біля котеджу Гіґінса на Едердінському шляху. Після того завдяки невидимості він зник, і відтоді в Айпінґу його не бачили й не чули. Він зник назавжди.
Але минуло мало не дві години, перш ніж люди наважилися вийти на вулицю.
Розділ XIII
Містер Марвел просить про відставку
Сутеніло, і айпінґці полохливо позирали на руїни свого свята. У цей час за буковим гайком, що на шляху до Бремблгерста, йшов низенький огрядний чоловічок в убогому циліндрі. Він ніс три книги, перев’язані шлейками, і пакунок, загорнутий у синю скатертину. На його червоному обличчі були жах і втома, і він, здавалося, дуже поспішав. Поряд із ним звучав чийсь голос, і бідолаха раз у раз корчився від дотику невидимих рук.
— Якщо ти знову спробуєш втекти, — говорив голос, — якщо ти ще раз насмілишся...
— Господи милосердний! — зітхнув містер Томас Марвел. — На моїх плечах синці...
— ...обіцяю, я вб’ю тебе, — закінчив голос.
— Та я ж не тікав! — Містер Томас Марвел мало не плакав. — Ні, не тікав! Я просто не знав про той клятий поворот. Та й як я міг про нього знати? А ви мені...
— Дістанеш іще більше, якщо не будеш слухатись, — пообіцяв голос, і містер Томас Марвел відразу замовк. Він надув щоки, а в очах був глибокий розпач. — Досить того, що ці дурні дізналися про мою таємницю, а тут іще й ти... Тікати з моїми книгами... Щастя, що вони розбіглися і поховались... Ніхто не знав, що я невидимий, а тепер що робити?
— А мені що робити? — пробурмотів містер Томас Марвел.
— Тепер усе відомо. Газети ще більше роздзвонять. Усі мене шукатимуть. Усі будуть насторожі...
Голос вилаявся і замовк. Містер Томас Марвел пішов зовсім повільно, і розпач на його обличчі став іще виразнішим.
— Іди, іди! — наказав голос.
Марвелове червоне обличчя посіріло.
— Не згуби книг, дурню! — прикрикнув голос. — Я хочу, щоб ти мені допоміг. Щоправда, помічник ти такий собі, але що поробиш...
— Я помічник так собі... — пробурмотів містер Томас Марвел.
— Твоя правда.
— Навряд чи ви могли б знайти гіршого помічника... — вів далі містер Марвел. — Я слабкий, я зовсім слабкий...
— Невже?
— І серце в мене хворе. Ваше завдання я виконав, але, повірте, мені було дуже складно...
— І що?
— Я не можу, мені не стане сил і духу.
— Не хвилюйся, духу я тобі додам.
— Краще не треба. Я зовсім не хотів би порушити ваші плани... А може... А може, я злякаюсь абощо...
— Спробуй тільки, — спокійно відповів голос.
— Краще померти... — промовив містер Томас Марвел. — Це несправедливо... Ви ж повинні погодитись. Адже я маю право...
— Йди! — наказав голос.
Містер Томас Марвел прискорив кроки, і якийсь час вони мовчали.
— Як мені важко! — сказав містер Марвел.
Але це не справило на Невидимця враження. Тоді містер Томас Марвел спробував зайти з іншого боку.
— Що я матиму з цього? — ображено спитав він.
— Заткнися! — роздратовано крикнув голос. — Я подбаю про тебе. А ти робитимеш те, що я тобі скажу, і робитимеш як слід. Ти хоч і дурень, це правда, але робитимеш, як я звелю.
— Я зовсім негодящий для цього, кажу вам, сер, так воно і є, хоч як я вас поважаю...
— Якщо ти не замовкнеш, я знову викручу тобі руку, — сказав Невидимець. — Мені треба поміркувати, не заважай мені.
Незабаром між деревами блиснули дві жовті плями і в темряві завидніла дзвіниця церкви.
— Я триматиму руку в тебе на плечі, поки ми будемо йти селом, — сказав голос. — Іди прямо й не роби дурниць. Бо буде гірше.
— Я знаю, — зітхнув містер Томас Марвел. — Я добре все знаю.
Жалюгідна постать у старомодному подраному циліндрі пройшла зі своєю ношею по сільській вулиці повз освітлені вікна і зникла у вечірній темряві.
Розділ XIV
У Прот-Стоу
Наступного дня о десятій ранку містер Томас Марвел, неголений, брудний і запорошений, сидів біля дверей маленького трактиру в передмісті Порт-Стоу. Руки він тримав у кишенях, був дуже стомлений, збентежений і розгублений і часто надував щоки. Поруч із ним лежали книжки, перев’язані вже мотузком, а не шлейками. Клунок містер Марвел, згідно з новими планами Невидимця, залишив у сосновому лісі за Бремблгерстом.