Проте історія ця була правдива. Того дня скрізь, від величного філіалу Лондонського банку до крамниць і барів гроші цілими жменями і стовпчиками підстрибували зі своїх місць і літали попід стінами та по заулках, зникаючи при наближенні людей.
Закінчували вони свій таємничий політ у кишені неспокійного чоловіка в старомодному циліндрі, який сидів біля маленького трактиру на околиці Порт-Стоу. Проте цього ніхто не бачив...
Лише за десять днів, коли ці події вже давно минули, матрос порівняв усі факти і зрозумів, як близько був він до дивного невидимця.
Розділ XV
Втеча
Надвечір доктор Кемп сидів у своєму кабінеті, у будинку на високому пагорбі над Бердоком. Це була маленька затишна кімната з трьома вікнами, що виходили на північ, захід і південь. Тут було багато полиць із книжками й науковими журналами, а також великий письмовий стіл. Біля вікна, що виходило на північ, стояв мікроскоп, лежали різні скельця, інструменти, пробірки зі зразками бактерій і пляшки з реактивами. У кабінеті горіла лампа, хоча небо ще не потемнішало. Вікна не були зашторені.
Кемп був високий стрункий світловолосий чоловік зі світлими, майже білими вусами. Він надавав великого значення своїй нинішній роботі і сподівався, що його приймуть до Королівського наукового товариства.
Підвівши очі, він побачив, що за пагорбом сідає сонце. Майже хвилину він милувався цим видовищем, а потім звернув увагу на невеликий чорний силует людини, яка бігла пагорбом до його будинку.
Це був невисокий чоловік у старому циліндрі, і біг він надзвичайно швидко.
«Іще один дурень, — подумав доктор Кемп. — Як той, що налетів на мене вранці, кричачи: „Невидимець! Невидимець!“ І що це з ними всіма? Ніби зараз якесь середньовіччя!»
Кемп підвівся, підійшов до вікна і подивився на вже оповитий сутінками пагорб і на невисокого чоловіка, який щодуху біг схилом униз.
«Поспішає, — подумав доктор Кемп, — але щось не те. Він біжить так важко, ніби його кишені набиті свинцем. І він зовсім задиханий...»
За хвилину чоловічок зник за одним із будинків біля пагорба, але за мить з’явився знову, а потім знову зник. Так повторилися тричі, і чоловік нарешті зовсім зник за забудовами.
— Телепні! — сказав доктор Кемп, повернувся на підборах і підійшов до письмового столу.
Люди ж, які перебували на дорозі й побачили втікача з невеликої відстані, не могли не помітити на його спітнілому обличчі вираз жаху.
Чоловік біг щосили і дзвенів так, наче був набитий грошима. Він не озирався навколо, дивився широко розплющеними очима просто вперед собою, де на вулицях уже запалювали та ходили люди. Його нижня щелепа звисла, на губах виступила піна, він тяжко і хрипко дихав. Перехожі зупинялися і занепокоєно розпитували одне одного, що б таке могло трапитися.
Раптом на вершині пагорба собака заскавчав і кинувся під ворота, а поки люди здивовано роззиралися, повз них щось прошльопало ніби босими ногами, важко дихаючи.
Перехожі тікали з дороги, галасуючи й верещачи. Налякані люди кричали, грюкали дверима, зачиняючись у будинках, засували засуви. Містер Томас Марвел чув усе це й біг, напружуючи останні сили. Страх, який охопив його, вмить передався всьому місту.
— Невидимець! Невидимець!
Розділ XVI
У «Веселих крикетистах»
Трактир «Веселі крикетисти» стоїть біля пагорба, де починається колія конки. Власник трактиру, спершися товстими руками на прилавок, вів із худорлявим візником розмову про коней, а якийсь чоловік із чорною бородою, в сірому одязі, їв сухарі, пив пиво і розмовляв із полісменом. Він говорив як справжній американець.
— Чому вони кричать? — запитав візник, намагаючись розгледіти, що відбувається на пагорбі.
Хтось біг вулицею.
— Може, десь пожежа? — промовив власник трактиру.
Раптом двері відчинились, і вбіг містер Марвел, заплаканий, скуйовджений, без циліндра. Комір його куртки був подертий. Містер Марвел силкувався зачинити двері, але ремінь, яким вони були прив’язані до стіни, не дозволяв зробити цього.
— Там! — закричав він спотвореним від жаху голосом. — Там! Невидимець! Він женеться за мною! Господи! Спасіть мене! Рятуйте! Рятуйте!
— Зачиніть двері, — сказав полісмен. — Хто там? Що відбувається?
Він підійшов до дверей, відстебнув ремінь, і двері з грюкотом зачинилися. Американець зачинив другі двері.
— Пустіть мене! — попросив Марвел, він тремтів усім тілом, але книг із рук не випускав. — Пустіть мене до будинку! Замкніть мене десь! Він женеться за мною, він обіцяв мене вбити! Я втік... Він вб’є мене!
— Тут ви в безпеці, — заспокоїв американець. — Двері зачинені. Що сталося?
— Пустіть мене до будинку! — кричав містер Марвел.
Тут двері здригнулися від сильного удару, а потім почувся квапливий стукіт і крики.
— Хто там?! — крикнув полісмен.
Містер Томас Марвел тикався в стіни, кричачи:
— Він вб’є мене! У нього ніж! Господи, рятуйте!
— Гаразд, — сказав власник трактиру, піднімаючи дошку над прилавком. — Проходьте.
Містер Марвел кинувся за прилавок. Гамір надворі не вщухав.
— Не відчиняйте дверей! — репетував Марвел. — Не відчиняйте дверей! Сховайте мене!
— То це Невидимець? — спитав чорнобородий американець, заклавши руку за спину. — Гадаю, вже час познайомитися з ним.
Раптом вікно, що виходило на вулицю, розлетілося на друзки. Надворі чулися крики. Ставши на стілець, полісмен визирнув у вікно, намагаючись побачити, що робиться біля дверей. Злізши, він промовив:
— Це він.
Господар став перед дверима до вітальні, де щойно сховався містер Томас Марвел, поглянув на розбите вікно й підійшов до гостей.
Раптом запала тиша.
— Шкода, що в мене немає кийка, — сказав полісмен, нерішуче підходячи до дверей. — Він увійде, щойно ми відчинимо. Його ніщо не зупинить.
— Не поспішайте відчиняти двері, — занепокоєно сказав візник.
— Відсуньте засуви, — сказав американець. — А коли він увійде... — І показав револьвер.
— Ні, так не можна, — заперечив полісмен. — Це ж убивство.
— Я знаю, в якій я країні, — відповів американець. — Я стрілятиму в ноги. Відсуньте засуви!
— Тільки не стійте позаду мене, — сказав власник трактиру, дивлячись у вікно.
— Добре, — сказав американець і почав відсувати засуви.
Власник трактиру, полісмен і візник повернулися до відімкнутих дверей.
— Заходьте, — тихо промовив американець, відступивши назад і сховавши револьвер за спину.
Але двері не розчинялися і ніхто не заходив. Хвилин за п’ять другий візник обережно заглянув до трактиру і побачив, що всі чогось чекають, а з вітальні визирає стривожене обличчя містера Марвела.
— Чи всі двері зачинені? — спитав містер Марвел. — Він десь ходить... Він надзвичайно хитрий...
— Господи! — скрикнув раптом власник трактиру, безпорадно озираючись. — Чорний хід! Я... Треба подивитись...
Двері до вітальні замкнули на ключ ізсередини.
— Двері надвір і ще одні двері, — провадив власник трактиру. — Двері надвір!
Він вибіг з трактиру, а за хвилину повернувся з ножем у руках.
— Двері надвір відчинені, — сказав він розгублено.
— Він мусить бути у будинку! — сказав худорлявий візник.
— Ну, в кухні його немає, — сказав власник трактиру. — Там дві жінки, і я перевірив кожен куточок із цим ножем. Не думаю, щоб він зайшов до кухні. Жінки помітили б його...
— А ви зачинили двері? — спитав худорлявий візник.
— Та звісно ж, — відповів власник трактиру.