Американець сховав револьвер у кишеню.
Раптом дошка над прилавком впала, замок у дверях затріщав, і двері вітальні розчинилися навстіж. Містер Томас Марвел дико й перелякано заверещав, і всі кинулися йому на допомогу. Американець вистрелив, дзеркало на стіні вітальні тріснуло, і скалки зі дзвоном упали на підлогу.
Коли власник трактиру вбіг до вітальні, містер Томас Марвел немовби боровся з дверима, які виходили в кухню. Поки власник трактиру вагався, Марвела витягло в кухню. Звідти долинули крики і брязкіт посуду. Містер Марвел затято опирався, але його дотягли до надвірних дверей і відсунули засув.
Полісмен протиснувся вперед, вбіг разом із худорлявим візником до кухні, схопив невидиму руку, яка тримала містера Марвела за комір, за зап’ясток. Йому дали ляпаса, і він, похитуючись, відступив.
Двері відчинилися, і містер Марвел, який щосили пручався, намагався сховатися за ними.
Раптом візник схопив щось.
— Впіймав! — закричав він.
Власник трактиру теж вчепився у щось невидиме.
— Це він! — закричав чоловік.
Містер Томас Марвел, немовби його відпустили, раптом покотився на підлогу і спробував прошмигнути між ногами чоловіків, що боролися біля порога. Полісмен наступив на ногу Невидимця, і той скрикнув. Потім він загарчав і почав пригощати кулаками всіх підряд.
Візник завив від болю і скорчився, двері з кухні до вітальні зачинилися, і містерові Марвелу вдалося відступити. Люди в кухні нарешті помітили, що б’ються з повітрям.
— Де він? — закричав американець. — Де він? Він втік?
— Сюди, — відгукнувся полісмен, вийшовши надвір.
Уламок черепиці просвистів біля його голови й розбився серед посуду в кухні.
— Я тобі покажу! — крикнув американець.
Над плечем полісмена заблищала цівка, і п’ять куль поринули в темряву, туди, звідки було кинуто черепицю. Стріляючи, американець рухав рукою по горизонталі, щоб кулі сипали наче віялом.
Стало тихо.
— П’ять набоїв, — сказав американець. — Так буде краще. Гра починається. Беріть ліхтар, і ходімо шукати тіло.
Розділ XVII
Гість доктора Кемпа
Кемп писав у себе в кабінеті, поки звуки пострілів не привернули його увагу. Вистріли лунали один за одним.
— Ого! — вигукнув доктор Кемп і прислухався, взявши ручку в рот. — Стріляють у Бердоку? Що ввижається тим дурням?
Він підійшов до вікна, що виходило на південь, підняв раму і, висунувшись, вдивлявся в темне місто — в освітлені вікна, газові ліхтарі, вітрини крамниць, чорні дахи і двори.
«Натовп під пагорбом, біля „Веселих крикетистів“?» — подумав доктор Кемп. Погляд його перебіг на вогні кораблів і на невелику, жовтаво освітлену пристань. Молодик висів над пагорбом, зорі сяяли...
Кемп трохи порозмірковував прожиття в майбутньому, і поступово занурився думками в безмежність часів. Зітхнувши, він випростався, опустив раму й повернувся до роботи. Але писав він тепер повільно і постійно замислювався.
Десь за годину задзвонив дзвоник при парадних дверях. Доктор Кемп прислухався. Він почув, як покоївка відчинила двері, і став чекати її кроків на сходах, але вона не прийшла.
«Що таке?» — подумав Кемп.
Він спробував знову працювати, але марно. Тоді він підвівся, зійшов униз на сходовий майданчик, подзвонив і, перехилившись через поруччя, гукнув до покоївки, коли та з’явилася в передпокої:
— Це був лист?
— Ні, це хтось випадково подзвонив, сер, — відповіла покоївка.
— Щось мені неспокійно, — промовив Кемп сам до себе, повернувся в кімнату і рішуче взявся до роботи.
Невдовзі він уже захоплено працював, і в кімнаті чулося тільки цокання годинника й тихе пошкрябування пера. Лампа під абажуром відкидала на стіл світляне коло.
Коли Кемп закінчив роботу, була друга година ночі. Доктор підвівся, позіхнув і пішов сходами до спальні. Він скинув жилет і засвітивши свічку, пішов униз, до їдальні, по віскі й содову.
Доктор Кемп був спостережливим, як і всякий науковець, тож він помітив на лінолеумі в коридорі, під сходами, якусь темну пляму. Вже на сходах він раптом запитав себе, що то була за пляма. Думка ця, вочевидь, виринула з підсвідомості.
Доктор Кемп повернувся до коридору, поставив на підлогу сифон із содовою і пляшку з віскі й нахилився помацати пляму. Судячи з кольору та липкості, це була напівзасохла кров. Це чомусь недуже здивувало доктора Кемпа.
Він узяв содову та віскі й пішов нагору сходами, уважно озираючись і намагаючись збагнути, звідки могла взятися кров. На сходовому майданчику він зупинився здивований: ручка дверей спальні теж була в крові.
Кемп поглянув на свою руку. Вона була чиста. Він пригадав, що, коли прийшов з кабінету до спальні, двері були відчинені, отже, ручки він не торкався. Кемп спокійно й рішуче увійшов і обвів спальню пильним поглядом. На покривалі, що лежало на ліжку, була кров, а простирадло було розідране. Перший раз Кемп цього не помітив, тому що підходив тільки до туалетного столика. З одного боку ліжка постіль здавалася зім’ятою, наче хтось сидів на ній.
Раптом хтось тихо промовив:
— Господи Боже! Кемп!
Доктор Кемп не вірив у такі голоси.
Він здивовано роздивлявся постіль. Чи справді то був голос? Кемп озирнувся, але побачив тільки пом’яте закривавлене ліжко. Потім він ясно відчув рух біля рукомийника. Кожна людина якоюсь мірою забобонна, навіть дуже освічена, тож і доктора Кемпа охопило якесь неясне тривожне відчуття потойбічного. Він зачинив двері, підійшов до туалетного столика й поставив на нього сифон і пляшку. Раптом доктор здригнувся: між ним та рукомийником у повітрі висів клапоть закривавленої тканини, скручений у формі бинта.
Кемп вражено дивився на порожній всередині бинт, обмотаний навкруг чогось. Доктор хотів підійти і схопити тканину, але хтось торкнувся його, і тієї ж миті пролунав голос:
— Кемпе!
— Що? — Кемп розкрив рота.
— Не хвилюйтеся! — сказав голос. — Я Невидимець.
Кемп мовчав, вражено дивлячись на бинт.
— Я Невидимець, — повторив голос.
Кемп умент пригадав історію, з якої глузував ще вранці. Але він не дуже злякався й не дуже здивувався, бо усвідомити все це зміг лише згодом.
— Я думав, це брехня, — сказав він. — Ви забинтовані?
— Так, — відповів Невидимець.
— Але ж це безглуздо! — сказав Кемп, підводячись. — Це якийсь фокус!
Раптом він ступив крок, простягнув уперед руку і наштовхнувся на невидимі пальці.
Він відсахнувся і зблід.
— Заради Бога, Кемпе, заспокойтеся! Мені потрібна допомога. Стійте!
Невидима рука схопила Кемпа за плече. Він ударив по ній.
— Кемпе! — крикнув голос. — Кемпе, заспокойтеся!
Невидима рука стиснула його ще міцніше, і несамовите бажання звільнитися охопило Кемпа. Але забинтована рука міцно вчепилась у його плече, його штовхнули, і він упав на ліжко. Він розкрив рота, наміряючись закричати, та рот йому відразу ж заткнули простирадлом.
Невидимець не давав Кемпові підвестися, проте руки доктора були вільні, і він молотив ними навсібіч.
— Не хвилюйтеся! — сказав Невидимець, не пускаючи Кемпа, хоч і отримуючи стусани. — Присягаюся, мені зараз терпець урветься! Лежіть, Кемпе, йолопе! — прогарчав він на вухо доктору.
Але Кемп іще трохи попручався.
— Не кричіть, або я розтрощу вам голову, — сказав Невидимець, витягаючи край простирадла з докторового рота. — Я невидимець, це правда, а не фокус. Я невидимий. Мені потрібна ваша допомога. Я не завдам вам шкоди, якщо ви не будете поводитися як божевільний селюк. Кемпе, ви пам’ятаєте мене? Я Ґриффін, ми разом вчилися в університеті.
— Дайте підвестися, — відказав Кемп. — Я не тікатиму. І залиште мене в спокої на хвилинку.
Він сів і помацав шию.
— Я Ґриффін, ми разом вчилися в університеті. Я сам зробив себе невидимим. Я звичайна людина, тільки зробився невидимим.