— Так, це все елементарно, — погодився Кемп. — Це знає кожен школяр.
— От іще одна елементарна річ. Якщо розбити скло і потовкти, у повітрі воно стане значно видимішим і перетвориться на непрозорий білий порошок, тому що, подрібнюючи його, ми збільшуємо кількість площин, які відбивають і заломлюють світло. Скляна платівка має лише дві поверхні, а у скляному порошку світло відбивається й заломлюється в кожному зерняткові, і світла крізь усю масу порошку проходить дуже мало. Якщо біле потовчене скло покласти в воду, воно зараз же ніби зникне. Потовчене скло і вода мають майже однаковий коефіцієнт світлозаломлення, і світло, переходячи з води у скло, дуже мало відбивається й заломлюється. Занурюючи скло у рідину, що має такий самий коефіцієнт заломлення, ми робимо його невидимим. Будь-яка прозора річ стане невидимою, якщо помістити її в середовище з майже таким самим коефіцієнтом заломлення. І поміркуйте: скляний порошок теж можна змусити зникнути у повітрі, якщо наблизити його коефіцієнт заломлення до коефіцієнта заломлення повітря. Переходячи зі скла у повітря, світло не буде ні відбиватись, ні заломлюватись.
— Але ж людина — це не скляний порошок, — заперечив Кемп.
— Ні. Вона ще прозоріша, — відповів Ґриффін.
— Дурниці!
— І це я чую від вас! Невже ви вже встигли забути фізику? Подумайте, скільки прозорих речей не здаються прозорими. Наприклад, папір зроблений із прозорих волокон і здається білим і непрозорим — з тієї самої причини, що й потовчене скло. Проолійте білий папір, заповніть олією всі проміжки між його частинами так, щоб світло відбивалося й заломлювалося тільки на поверхні, і папір стане прозорий, ніби скло. І не лише папір, а й бавовна, льон, шерсть, деревина... І увага, Кемпе: кістки, м’язи, волосся, нігті, нерви. Та що там, усе тіло людини, крім червоних кров’яних тілець і темного пігменту у волоссі, складається з прозорої матерії. Так мало треба, щоб ми бачили одне одного! Волокна в істоті здебільшого такі самі прозорі, як вода.
— Звичайно! — вигукнув Кемп. — Я тільки вночі думав про невидимих морських істот.
— Тепер ви розумієте. Усе це я обміркував і знав уже за рік по від’їзді з Лондона, тобто шість років тому. Але я нікому не сказав про це. Працювати доводилося в дуже несприятливих умовах. Мій професор, був бездарним, крав чужі ідеї й шпигував за мною. Я не хотів розголошувати про своє відкриття й поділяти з професором свої власні успіхи. Я працював і дедалі більше наближався до перетворення теоретичної формули на експеримент, на реальність. Я не говорив нікому нічого, бо хотів приголомшити світ і прославитися. Я заповнював прогалини в питанні про пігменти, і раптом чисто випадково зробив відкриття в галузі фізіології. Кемпе, вам же відома червона речовина, яка забарвлює кров? Знайте, вона може стати білою, безбарвною, не втрачаючи при цьому жодної зі своїх функцій.
Кемп видав якийсь здивований і недовірливий звук. Невидимець підвівся й заходив кімнатою.
— Так, це дивовижно... Я пригадую ту ніч... Було вже пізно. Вдень мені заважали недолугі студенти, і я іноді працював до світанку. Ідея прийшла мені несподівано, блискуча й довершена. Я був сам, у лабораторії було тихо, яскраво лампи горіли... «Можна зробити істоту... тканину... прозорою. Можна зробити невидимою її всю, крім пігменту. Я сам можу бути невидимим!» — сказав я сам до себе і раптом зрозумів, що значить бути альбіносом, коли маєш такі знання. Це приголомшило мене. Я покинув фільтрувати, підійшов до вікна й задивився на зірки. «Я можу бути невидимим», — думав я.
Зробити це — перевершити магію. Я мріяв про те, що може дати людині невидимість. Таємничість, владу, волю. Я тоді не бачив недоліків, які були зворотною стороною переваг. Подумайте, я, бідний асистент, міг зробитися невидимим і покинути навчати дурнів у провінційному коледжі! Скажіть, Кемпе, якби ви... Я впевнений, кожен ухопився б за цей шанс! Я працював три роки, я долав усі перешкоди, що траплялися на шляху. Дрібниці, розпач... А той професор, який, постійно стежучи за тобою, постійно запитує: «Коли ж ви опублікуєте своє дослідження?» А студенти... А бідність... Так я жив три роки... А потім переконався, що закінчити роботу неможливо... Неможливо!
— Чому? — спитав Кемп.
— Через гроші, — відповів Невидимець і задивився у вікно. — Я обікрав старого... — сказав він, обернувшись. — Свого старого батька. Гроші були не його, і він застрелився...
Розділ XX
На Грейт-Портленд-стрит
Десь хвилину Кемп сидів мовчки, дивлячись на спину свого гостя, щодалі стояв біля вікна. Потім здригнувся, підвівся, взяв Невидимця за руку й відвів на середину кімнати.
— Ви втомлені, — сказав доктор. — Я сиджу, а ви ходите. Сідайте на мій стілець.
Сам же він сів між Гриффіном і найближчим вікном. Посидівши трохи мовчки, Ґриффін поновив розповідь:
— Коли це трапилось, я вже покинув працю в коледжі. Це було у грудні минулого року. Я винайняв кімнату в Лондоні, велику й не мебльовану, у великому занедбаному будинку на Ґрейт-Портленд-стрит. У кімнаті незабаром набралося багато різного приладдя, що я купив на батькові гроші, і робота просувалася добре й майже добігала кінця. Я почувався людиною, яка довго перебувала в хащах, а потім раптом опинилася в якийсь безглуздій трагедії. Я поїхав на похорон батька. Я думав тільки про своє дослідження і навіть пальцем не ворухнув, щоб урятувати батькову репутацію. Я пам’ятаю дешевий катафалк, церемонію, яму на схилі горба, холодний вітер і давнього батькового друга, жалюгідного згорбленого старого, вдягненого в чорне, який робив відправу і постійно шморгав носом.
Я пам’ятаю, як повертався до порожнього будинку; колись тут було село, а тепер стало гидкою подобою міста. Кожна вулиця виходила на поля й закінчувалася купами каміння та заростями бур’яну. Я йшов по слизькому тротуару... Містечко було вбоге і брудне, і я відчував справжню відлюдність...
Я не шкодував за батьком. Він здавався мені жертвою власної сентиментальності. Через лицемірство я був присутній на його похороні, але все це мене не обходило.
Проте тоді, йдучи тротуаром, я на мить немов повернувся до колишнього життя. Я побачив дівчину, яку знав десять років тому. Наші погляди зустрілись, щось змусило мене обернутись і покликати її. Але вона виявилась дуже посередньою особою.
Це було як сон. Я не відчував, що я самотній, що прийшов зі світу в пустелю. Я усвідомлював байдужість до всього, але вважав, що винна тут порожнеча життя. Коли я ввійшов до своєї кімнати, мені здалося, ніби я повернувся до реальності. Там були речі, які я знав і любив. Там були мої інструменти. Майже всі труднощі були позаду, залишалось тільки обміркувати деталі.
Колись я розповім вам, Кемпе, про всю цю складну процедуру. Тепер не треба заглиблюватися в подробиці. Дещо я прагнув запам’ятати, але основні принципи записав шифром у своїх книгах, які забрав бродяга. Треба впіймати його! Треба відібрати в нього ці книги! Основний принцип полягав у тому, щоб прозорий предмет зі зниженим коефіцієнтом заломлення помістити між двома випромінювальними центрами певної ефірної вібрації. Про це я потім розповім докладніше. Ні, це не рентгенівське проміння. Не знаю, чи описував хтось моє проміння, але воно дійсно існує. Я використовував дві маленькі динамо-машини, які рухалися за допомогою дешевого газового двигуна. Перший дослід я провів з клаптем білої шерстяної тканини. Надзвичайно дивно було, коли ця м’яка тканина блякнула в розрядах, а потім розвіялась, наче дим.