— Що вам треба? — спитав я.
Це був домовласник зі звісткою про моє виселення або щось таке. Він подав мені повістку, побачив, мабуть, у моїх руках щось дивне і поглянув мені в обличчя.
З хвилину він стояв, розкривши рота й вирячивши на мене очі, потім вигукнув щось незрозуміле, випустив із рук свічку і папірець й кинувся темним коридором до сходів.
Я замкнув двері і підійшов до дзеркала. Тепер я зрозумів, що сталося. Моє обличчя було біле мов крейда.
Це і справді було жахливо. Я не чекав таких страждань. Це була ніч страшного болю і млості. Я зціплював зуби; шкіра горіла, горіло все тіло, і я лежав непорушно, ніби мертвий. Тепер я зрозумів, чому так вила кішка, доки я не дав їй хлороформу. Добре, що я жив сам. Час від часу я ридав, стогнав, розмовляв сам із собою, але не здавався... Потім знепритомнів.
Прокинувся я ще поночі. Біль минув. Я подумав, що вбиваю себе, але вже було все одно. Ніколи не забуду того світанку і жаху, який охопив мене, коли я побачив, що руки мої немов зроблені з тьмяного скла. А потім руки почали тоншати, ставали прозорішими, і нарешті вдень я міг бачити крізь них безладдя у своїй кімнаті, хоч і заплющував прозорі повіки. Тіло моє робилося скляним, кістки й судини блякли і зникали. Останніми зникли білясті нерви. Я скреготів зубами, але витримав... Нарешті залишилися тільки змертвілі кінчики нігтів, бліді та білі, і брунаста пляма від якоїсь кислоти на пальцях.
Насилу я підвівся. Деякий час я був безпорадний, мов немовля, ступав ногами, яких сам не бачив. Я почувався кволим і зголоднів. Підійшов до дзеркала і глянув на ніщо... на ніщо, тільки був бляклий пігмент за сітківкою, блідіший за туман. Щоб побачити його, я спирався на стіл і притулявся до дзеркала лобом.
Неймовірним зусиллям я примусив себе підійти до апарата й закінчити процес.
Я заснув, прикривши очі від світла простирадлом, і близько полудня мене розбудив стукіт у двері. Я знову відчував у собі силу. Підвівшись, я прислухався і почув за дверима шепіт. Вскочив і якомога тихіше почав розбирати свій апарат на деталі й розкидати їх по кімнаті, щоб ніхто не міг догадатись, як його збудовано. У двері знову стукали, хтось кликав мене, спершу домовласник, потім іще чиїсь два голоси. Щоб виграти час, я щось відповідав. Мені потрапили до рук невидимі ганчірка та подушка. Я відчинив вікно і викинув їх на сусідній дах. Коли я відчиняв вікно, двері затріщали. Хтось намагався їх висадити, але засуви, що я пригвинтив кілька днів тому, не піддавалися.
Це і налякало мене, і розсердило. Тремтячи, збуджений, я метушився по кімнаті.
Склавши посеред підлоги непотрібний папір, солому і таке інше, я відкрутив газовий ріжок. У двері гупали. Я не міг знайти сірники. Я оскаженів і почав бити кулаками в стіну. Потім закрутив ріжок, виліз на ринву, тихо спустив позад себе раму і причаївся. Я був у цілковитій безпеці і невидимий, але мене трусило від гніву й нетерпіння. Я бачив, як розтрощили двері, як зламали засуви. Домовласник із двома своїми пасинками, дужими хлопцями років двадцяти трьох — двадцяти чотирьох, стали у дверному отворі. Позаду стояла стара, власниця кішки.
Можете уявити собі їхній подив, коли вони побачили, що кімната порожня. Один із хлопців відразу підбіг до вікна, відчинив і визирнув назовні. Очі йому вирячилися, нижня губа відвисла. Його обличчя було за фут від мого. Я насилу стримався, щоб не зацідити кулаком у його дурну пику.
Він дивився просто крізь мене. Так само дивились і інші.
Старий зазирнув під ліжко, потім у буфет, а потім вони засперечалися, мішаючи єврейську мову з жаргоном лондонських передмість, і зрештою дійшли висновку, що я не відповідав їм, що то їм здалося. Мій гнів змінився надзвичайним піднесенням, коли я, сидячи на ринві, стежив за ними (стара також увійшла до кімнати й озиралася підозріло, як кішка). Дарма вони намагалися розв’язати цю загадку.
Домовласник, наскільки я зрозумів, погоджувався зі старою, що я вівісектор. Сини його запевняли, що я електротехнік, і посилались на динамо-машину та випромінювачі. Усіх їх непокоїло, що я повернуся, хоча, як я з’ясував згодом, вони зачинили на засув вхідні двері. Стара теж зазирнула в буфет і під ліжко. Один із сусідів, вуличний крамар, який жив у кімнаті навпроти разом із різником, вийшов на сходи. Його покликали сюди і наговорили купу нісенітниць.
Я подумав, що коли моя апаратура потрапить до спостережливої освіченої людині, та багато чого зрозуміє. Тож я вліз у вікно, обминувши стару, вимкнув динамо-машину й потрощив апарати. Як же вони злякались! А поки вони силкувались якось пояснити цей погром, я тихо вислизнув з кімнати і спустився сходами.
Я чекав у вітальні, поки вони сходили вниз, обговорюючи та обмірковуючи цю пригоду, розчаровані, що не знайшли ніяких жахів, і непевні, чи законно повелися зі мною. Щойно вони зійшли на перший поверх, я взяв сірники і піднявся до себе. Я підпалив сміття, додавши до нього стільці й постіль, спрямував на вогонь газ за допомогою гумової трубки і...
— Ви підпалили будинок? — вигукнув Кемп.
— Так. Це був єдиний спосіб замести сліди. Та будинок, напевне, було застраховано... Я обережно відсунув засуви на вхідних дверях і вийшов на вулицю.
Я був невидимий і тільки починав усвідомлювати, які надзвичайні можливості переді мною відкривалися. У голові роїлися дивовижні й захопливі задуми, і тепер я міг їх здійснити.
Розділ XXI
На Оксфорд-стрит
Коли я вперше спускався сходами, виникли труднощі: ходити й не бачити своїх ніг дуже нелегко. Двічі я спіткнувся. Братися за засув було теж дивно й незручно. А втім, якщо не дивитись униз, я йшов досить добре.
Настрій у мене був піднесений. Я почувався так, як почувався би зрячий у м’якому взутті та одягу, потрапивши в місто сліпців. Мені відчайдушно хотілося жартувати з людьми, дивувати їх, ляскати по спині, здирати капелюхи — втішатися своєю надзвичайною перевагою.
Але щойно я вийшов на Грейт-Портленд-стрит (моє житло розташовувалося поряд із великою універсальною крамницею на тій вулиці), щось задзвеніло і штовхнуло мене в спину.
Обернувшись, я побачив чоловіка, який ніс кошик сифонів з содовою водою й збентежено дивився на свою ношу. Удав був дуже болючий, але я розреготався, побачивши, як кумедно здивувався той чоловік. «У кошику ховається чорт», — сказав я і вихопив кошик. Чоловік не опирався, і я високо підняв кошика.
Але тут якийсь візник, що стояв біля шинку, підбіг до нас і, простягнувши руку до кошика, втрапив пальцями мені в вухо, чим завдав страшного болю. Я кинув кошика йому на голову.
Тільки почувши крики та тупотіння навколо себе і побачивши, що з крамниць вибігають люди, що зупиняються екіпажі, я зрозумів, що накоїв. Клянучи себе, я притулився спиною до вітрини й чекав нагоди втекти. Ще мить — і мене втягли б у натовп і виявили би.
Я штовхнув хлопця з різниці (добре, що він не обернувся й не побачив, що його штовхнуло ніщо!) і шмигонув за екіпаж. Не знаю, чим усе закінчилося. Я поквапом перейшов вулицю (на щастя, вона була порожня!) і, ледве розуміючи, де я, змішався з натовпом на Оксфорд-стрит. Мене охопив страх, що мене викриють.
Я намагався йти за натовпом, але за хвилину мені почали наступати на ноги. Тоді я пішов рівчаком, але босими ногами по ньому йти було боляче. Незабаром голобля якогось екіпажу вдарила мене під лопатку, а потім я мало не потрапив під колеса і дивом не наштовхнувся на дитячу коляску... Раптом я опинився за якимось екіпажем і пішов за ним. На щастя, він їхав повільно. Дрож проймав мене ще й від холоду. Був чудовий січневий день, а я йшов голий по дорозі, вкритій тоненьким, майже замерзлим брудом. Я навіть не усвідомлював іще, що хоч я і прозорий, та все ж відчуваю погоду.
Раптом мені прийшла ще одна думка. Я трохи підбіг і скочив в екіпаж. Тремтячи від холоду, переляканий, застуджений, з синцями на спині, я повільно поїхав по Оксфорд-стрит і по Тотенгем-Корт-роуд. Настрій мій був зовсім не такий, як десять хвилин тому, коли я виходив з дому. От тобі й невидимість! Мене непокоїло тільки одне: як виплутатися з халепи?