Ми повільно проїхали повз бібліотеку. Якась висока жінка з п’ятьма чи шістьма книжками в палітурках гукнула мій екіпаж.
Я ледве встиг вистрибнути, щоб не зіткнутися з нею, і мало не потрапив під колеса конки.
Я пішов до Блумсбері-сквер, щоб за Британським музеєм повернути і дістатись до менш людних вулиць.
Я страшенно змерз і аж схлипував, усвідомлюючи, яким незвичайним є моє становище.
На західному розі площі з фармацевтичної контори вибігло щеня і, нюхаючи землю, кинулося за мною.
Мені ніколи не спадало на думку, що ніс для собаки — те саме, що око для людини. Собака сприймає запах, люди сприймають зовнішній вигляд. Щеня загавкало та застрибало, виказуючи, що відчуває мою присутність. Озираючись, я перетнув Ґрейт-Расел-стрит, пробіг трохи по Монтегю-стрит і помітив, щодо мене наближається з гучною музикою, червоними курстками та прапором Армія порятунку.
Надії продертися крізь величезний натовп не було, а йти назад і загубитися в незнайомому районі було страшно. Я вмить вирішив, що робити, і вибіг на сходи будинку навпроти музею, щоб перечекати. На щастя, почувши оркестр, щеня спинилося, повагалося й пішло геть.
Натовп наближався. Гімн, який співали ці люди, здався мені іронічним: «Чи побачимо колись його обличчя?» Мені здавалося, що кінця цій юрбі не буде. Барабан гучно бив, і я не відразу помітив двох хлопчаків, які спинились недалеко від мене.
— Дивись, — вражено сказав один.
— Що? — спитав другий.
— Сліди... босої ноги... ніби хтось ішов по багнюці.
Широко розплющивши очі, вони дивилися на брудні сліди від моїх ніг на побілених сходинках. Перехожі штовхали хлопчаків, але вони були надто цікаві.
Барабан бив. «Чи побачимо колись його обличчя...»
— Хтось, мабуть, піднімався босоніж, — промовив хлопчик. — І не повернувся... і з ноги в нього текла кров.
Натовп уже майже пройшов.
— Дивись! — здивовано гукнув хлопчак і показав на мої ступні.
Я відразу побачив, що бруд обмалював контури моїх ніг. На мить я остовпів.
— Дивина! — промовив інший хлопчик. — Ну й дивина! Наче привид!
Повагавшись, він підійшов до мене, простягаючи руку. Я бачив, що зупинився якийсь чоловік, потім якась дівчина. Ще мить — і хлопчак торкнувся б мене. Я відразу зрозумів, що робити, і, ступивши крок, — хлопець з криком відсахнувся, — перестрибнув на ґанок сусіднього будинку. Але другий хлопчик помітив мій рух, і, отямившись перш ніж я встиг спуститись, закричав, що ноги перестрибнули огорожу.
Усі кинулись туди і побачили нові сліди на нижніх сходинках і на бруку.
— Що сталося?
— Ноги! Ноги!
Усі, хто був на вулиці, окрім кількох моїх переслідувачів, ішли за Армією порятунку, і людський потік заважав і їм теж. Звідусіль чулися приголомшені вигуки і запитання. Я, зваливши якогось хлопця, побіг по Расел-сквер, а шестеро чи семеро перехожих бігли за мною. Добре, що їм було ніколи щось комусь пояснювати, а то б за мною погнався весь натовп.
Я двічі оббіг площу, тричі перетнув дорогу... Слідів я вже не залишав, бо ноги мої висохли. Нарешті я зупинився, витер ступні і відтепер був у безпеці. Останнє, що я бачив: як це чоловік двадцять вражено і збентежено дивляться, як висихає мій слід — ніби людський слід для закинутого на острів Робінзона Крузо.
Бігаючи, я трохи зігрівся, і було вже не так прикро тинятися лабіринтом вулиць. Спина мені змерзла, під вухом боліло від візникового удару, шия була подряпана. Ноги гули, а одну я порізав, тож іще й кульгав.
Назустріч ішов якийсь сліпець, але я вчасно помітив його і відскочив, побоюючись, що він мене відчує. Раз чи два я випадково наштовхувався на перехожих, і ті зупинялися, не розуміючи, звідки чується лайка. А потім я відчув на обличчі щось м’яке — то падав сніг.
Застуджений, я іноді чхав. Кожен собака, який обнюхував мені ноги, викликав у моїй душі невимовний жах.
Десь сталася пожежа, і мені назустріч із криками побігли діти й дорослі. Бігли вони в напрямку мого будинку, і я побачив над дахами, над телефонним дротом стовп чорного диму. Горіло моє житло, у цьому я був впевнений. Горів мій одяг, мої інструменти, все, окрім трьох книг із нотатками та чекової книжки, які чекали на мене на Грейт-Портленд-стрит. Горіло все! Я сам спалив свої кораблі! Палало все...
Невидимець замислився.
Кемп нервово дивився у вікно.
— А що було далі? — спитав він.
Розділ XXII
В універсальній крамниці
— Отже, моє нове життя почалося в січні, разом із завірюхою. Вкритий снігом, я був би видимий... Я стомився, змерз, усе тіло мені боліло, я був страшенно нещасний і ще навіть не впевнений у своїй невидимості. У мене не було житла, не було засобів до існування, не було жодної душі, на яку я міг би покластися.
Поділитися своєю таємницею — означало б утратити все, стати просто дивовижею. А втім, я майже вирішив підійти до когось і здатись на людське милосердя, хоч і добре знав, яку жорстокість це викличе. Проте на вулиці було не до роздумів.
Я хотів тільки одного: сховатися відсвіту, вкритися й зігрітись. До того я не міг нічого планувати і ні про що думати. Але навіть для мене, невидимця, лондонські будинки були зачинені, замкнені й неприступні.
Єдине, що я ясно відчував: холод, безпритульність і страждання. Я був сам посеред зимової завірюхи, посеред зимової ночі.
Раптом виникла чудова ідея. Я повернув на одну з вулиць між Гауер-стрит і Тотенгем-Корт-роуд та опинився біля «Омніуму», величезної крамниці, де можна купити все: м’ясо, білизну, одяг, меблі, картини. Це скоріше кілька крамниць, а не одна. Я сподівався, що двері відчинені, але ні. На щастя, до крамниці під’їхав екіпаж, і швейцар у формі, з написом «Омніум» на капелюсі, широко розчинив двері. Я проскочив усередину і, проминувши перший відділ, де продають стрічки, шкарпетки та рукавички, опинився в більшому відділі, з кошиками та плетеними меблями.
Там постійно були люди, і я не почувався в безпеці, тому почав ходити крамницею, поки не натрапив на верхньому поверсі на відділ із великою кількістю ліжок. Я забрався туди і знайшов притулок серед купи згорнутих матраців. Було тепло, горіло світло, і я вирішив ховатися, поки не крамницю не замкнуть, а сам не відводив очей від продавців і покупців. Я сподівався знайти їжу й одяг, оглянути крамницю і, може, поспати на якомусь ліжку. Я хотів, діставши одяг, надати собі вигляду хоч і закутаної, але не надто підозрілої людини, добути грошей, одержати на пошті свої книги, винайняти квартиру і тоді вже зважувати, як краще скористатися з переваг, що, на мою думку, давала невидимість.
Не більше ніж за годину почали опускати штори, останніх відвідувачів проводжали до виходу. Гурт жвавих молодих людей заходився прибирати розкиданий по прилавках крам. Щойно народу поменшало, я покинув свій притулок і обережно пройшов до центральних відділів. Дивно було, як швидко ці хлопці й дівчата прибрали все, що показували покупцям удень. Усі ящики, тканини, мережива, коробки з ласощами, різні речі — все прибрали, згорнули, склали, вкрили, як чохлами, якоюсь тканиною, подібною до мішковини. Усі стільці поставили догори ніжками на прилавки й звільнили підлогу. Закінчивши, хлопці та дівчата заквапились до виходу, і вигляду них був такий радісний, якого я у продавців досі не помічав. Потім з’явилися підлітки з відрами і щітками й почали притрушувати підлогу тирсою. Я мусив ухилятися від них, але тирса все ж таки потрапила мені на ноги. Я пішов блукати по темних спорожнілих відділах і ще певний час чув, як вони працюють. Урешті-решт зовнішні двері грюкнули, зачиняючись, і запала тиша. Я залишився сам у лабіринті відділів, коридорів, кімнат. Було так тихо, що, підійшовши до вхідних дверей, я навіть чув кроки перехожих.
Я пішов до шкарпеток і рукавичок. Було дуже темно, і я довго шукав сірники, нарешті знайшов у шухляді маленької конторки. Треба було ще дістати свічку. Довелося стягати чохли та ритись у купі ящиків та коробок, та я знайшов те, що шукав. На тому ящику був напис: «Шерстяні панталони і куфайки». Я взяв шкарпетки і грубий шарф, зійшов у відділ готового одягу і взяв штани, куртку, пальто і крислатий капелюх на зразок тих, що носять священики.