Я знову почувався людиною і міг думати про їжу.
Нагорі я знайшов холодні страви. У горнятку залишилась кава. Я запалив газ, розігрів її і в цілому влаштувався непогано. Далі намагався знайти ковдру, але не зміг і прикрився купою пуховиків, знайшов шоколаді і цукати, — більше, ніж потребував, — і кілька пляшок бургундського вина. Поруч був відділ іграшок, і мені спала чудова думка. Я знайшов кілька картонних носів і подумав про темні окуляри. Але в «Омніумі» не було відділу оптики. Ніс, звичайно, завдавав мені клопоту, я навіть думав пофарбувати його. Але ця знахідка наштовхнула мене на думку про перуки й маски. Зрештою я заснув у купі пуховиків, і було дуже тепло й зручно.
Ще ніколи я не почувався так добре, як того вечора. Ніякі тривожні думки, ніякі клопоти мене не мучили. Я сподівався, що вранці непомітно вислизну з крамниці, вдягнувшись і закутавши обличчя шарфом, куплю за вкрадені гроші окуляри і таким чином завершу перевдягнення. Я поринув у сон, мені ввижалися усі неймовірні події останніх днів. Мені наснився домовласник, що галасував у квартирі; наснилися його сини; наснилося зморшкувате обличчя старої, вона приходила питати про кішку. Я знову почувався дивно: знову клапоть тканини ставав невидимим, а потім перед очима постала батькова могила, а старий застуджений священик бурмотів: «Порох єси й на порох обернешся».
«І ти», — сказав хтось, і мене потягли до ями. Я пручався, кричав до присутніх, але вони немов закам’яніли, а старий священик усе бурмотів свої молитви, перериваючись тільки на чхання. Я зрозумів, що мене ніхто не бачить і не чує і що я в руках могутніх сил. Я боровся, але марно, мене кинули в яму, труна загрузла, коли я впав на неї, потім мене почали засипати. Ніхто не звертав на мене уваги, ніхто не знав, що я тут. Я щосили пручався і нарешті прокинувся.
Займався блідий світанок, сіре світло заливало кімнату. Я підвівся і спершу не міг зрозуміти, що це за приміщення з прилавками і купами тканин, ковдр, подушок.
Коли я почав приходити до тями, почулась розмова.
У сусідньому відділі, де вже підняли штори і світла було більше, я побачив двох чоловіків. Вони наближалися до мене. Я схопився на рівні, думаючи, куди втекти, і чоловіки почули мене.
Звичайно, вони могли бачити тільки якусь невиразну постать, що швидко віддалялась від них.
— Хто там? — закричав один.
— Стій! — закричав другий.
Я повернув за ріг і наштовхнувся на хлопця років п’ятнадцяти. Він закричав (я ж бо був без обличчя!), я звалив його з ніг, промчав повз нього, повернув убік і сховався під прилавком. За секунду я почув біганину й голоси. Кричали, що треба замкнути двері. Питали, що сталося. Давали поради, як спіймати мене.
Я лежав на підлозі, зовсім розгублений зі страху. Хоч як дивно, мені не спадало на думку скинути одяг. Я вже вирішив вийти одягнений, і це вже обумовлювало мої вчинки.
Раптом почувся крик:
— Ось він!
Я зірвався на рівні, схопив стілець, жбурнув його в голову тому, хто побачив мене, наштовхнувся на когось за рогом, щосили штовхнув його і кинувся сходами вгору. Але мій супротивник утримався на ногах і погнався за мною. На верхньому майданчику була купа розмальованого посуду... знаєте... Вази... Тож на верхньому майданчику я зупинився, обернувся, вхопив одну вазу і розтрощив її об голову найближчого переслідувача. Купа ваз завалилася, і я чув, як люди кричали й бігали. Я кинувся в буфетну; там був чоловіку білому, мабуть, кухар, який теж погнався за мною. В розпачі я повернув за ріг іще раз і опинився серед ламп і залізних виробів. Я скочив за прилавок, і тільки-но підбіг кухар, який був на чолі погоні, я пожбурив у нього лампу. Він упав на підлогу, а я за прилавком почав якомога швидше скидати одяг. Пальто, куртка, штани, черевики — це все легко, а от светр прилип до тіла, неначе друга шкіра. Я чув, як біжать люди; кухар лежав по той бік прилавка непритомний, а може, просто переляканий, і я знову побіг...
— Сюди, полісмене! — почув я.
Я знову опинився у меблевому відділі, в кінці цілої низки шаф. Я сховався між ними, ліг на підлогу і, звиваючись, як вугор, скинув светр і все інше. Коли з-за рогу вибіг полісмен із продавцями, я знову був вільною людиною, хоча задихався і тремтів зі страху. Вони кинулись на жилетку й кальсони, схопили штани.
— Він скидає крадене, — сказав один із продавців. — Він десь тут.
Але знайти мене вони все ж таки не змогли.
Деякий час я дивився, як вони шукають мене, і кляв долю, бо втратив одяг. Тоді пішов у буфетну, випив молока і сів біля каміна, щоб усе обміркувати.
Невдовзі прийшли двоє служників, обговорюючи цю пригоду. Звісно, думали вони дурниці. Я послухав оповідь про шкоду, яку я заподіяв (це було перебільшення) і припущення про те, куди я зник.
Я знову замислився. Винести щось звідси після такого було неможливо. Я зійшов униз, на склад, подивитися, чи не можна щось запакувати й вислати поштою, але не зрозумів їхньої системи. Близько одинадцятої години, побачивши, що сніг розтанув і потеплішало, я, втративши надію розжитися тут чимось, вийшов на вулицю. Я був мало не в розпуці й не мав планів на майбутнє.
Розділ XXIII
На Друрі-лейн
— Отже, — сказав Невидимець, — ви тепер розумієте недоліки мого стану. Я не мав ні житла, ні одягу. Якби я одягнувся, я би втратив усі переваги, перетворився б на щось дивне і потворне. Я мусив голодувати, бо якби почав їсти, тобто наповнювати себе непрозорою матерією, то знову став би видимим.
— Я не подумав про це, — промовив Кемп.
— І я теж. Сніг указав мені й на інші небезпеки. Якщо я потрапляв під сніг, то не міг ходити, оскільки відразу ж ставав видимим. Дощ робив з мене водяний контур, якийсь блискучий обрис людської постаті, бульбашку. А у тумані я скидався на ще невиразнішу мерехтливу бульбашку. Крім того, ходячи по вулицях, та ще й при нашій лондонській погоді, я збирав би на собі бруд, сажу та пил. Я не знав, коли б став видимим, але розумів, що довго чекати не доведеться.
— Не в Лондоні, в усякому разі.
— Я пішов до району поблизу Грейт-Портленд-стрит і опинився на тій вулиці, де жив раніше. Перед будинком, який я спалив, стояв натовп, і руїни ще диміли, тому далі я не пішов. Мені був потрібен одяг. У вітрині однієї з крамничок, у яких продають усілякі дрібниці: газети, солодощі, іграшки, канцелярське приладдя, ялинкові прикраси, — я побачив цілу колекцію масок та носів, і в мене майнула та сама думка, що й напередодні у відділі іграшок в «Омніумі». Я вирушив до глухих вулиць на північ од Оренда, де, як я пам’ятав, є крамниці театральних костюмів.
День був холодний, дув пронизливий північний вітер. Я йшов швидко, щоб на мене не наскочив хтось іззаду. Кожне перехрестя було небезпечним, за кожним переходом я мусив пильно стежити. На розі Бердфорд-стрит один чоловік, коли я намагався обійти його, несподівано повернув назад і штовхнув мене на землю, майже під колеса екіпажа. Візники вирішили, що в нього запаморочилося в голові. Я був так вражений, що пішов на ринок Ковент-Гарден і присів у закутку біля лотка з фіалками, ледве переводячи подих. Але я мусив іти далі, оскільки застудився і боявся, що чхання приверне до мене увагу й викриє мене.
Нарешті я знайшов те, що було потрібно, — маленьку брудну крамничку у провулку поблизу Друрі-лейн. У вітрині я побачив багато театральних костюмів, перук, туфель, фальшивих коштовностей, фотографій. Крамничка була старомодна, низька і темна. Вона розташовувалася на першому поверсі кількаповерхового будинку. Я не побачив нікого й увійшов до крамниці.
Коли я відчиняв двері, задзвенів дзвоник. Я залишив двері відчиненими, а сам сховався в кутку за великим дзеркалом. Хвилину чи дві ніхто не з’являвся. Потім я почув важку ходу, і до крамниці зайшов якийсь чоловік.
Я мав план, який полягав у тому, щоб піднятися нагору, сховатися там і, дочекавшись слушної нагоди, знайти підхожу перуку, маску, окуляри та костюм і вийти між люди у більш-менш пристойному, хоча й трохи дивному вигляді. Якби я побачив гроші, то вкрав би і їх.